Сергій ТРИМБАЧ. Найвища моральна максима Івана ДЗЮБИ

Сергій ТРИМБАЧ. Найвища моральна максима Івана ДЗЮБИ

Минув рік, як нас полишив Іван Дзюба (1931-2022). Ніщо, здавалось би, не віщувало йому довголіття (прожив 90 років) – ні напівголодні дитинство і юність, ні складна форма туберкульозу у молодості. Ні, зрештою, арешт і ув’язнення  у тюремній камері  КГБ на Володимирській, у самому центрі української столиці.

Його засудили на 5 літ таборів і ще 5 мав відбути на засланні. Тоді, від середини 1960-х, влада Радянського Союзу запровадила в дію «спеціальну операцію» по ліквідації українських інтелектуалів, які, коли ледь з’явились перші тріщинки у сталінських заморозках, почали правувати у бік свободи, ліберальних цінностей, національної незалежності. Владні санкції виглядали трохи «ліберальніше», ніж це відбувалося у 1930-ті, але від того були вони не менш жорстокі. Бо репресивні люди у репресивних органах вважали: треба врахувати досвід тих самих 30-х і «нє міндальнічать».

   Саме так. Дзюба розповідав, що його, бранця кадебешної в’язниці, кілька разів запрошував до свого кабінету сам очільник КГБ Віталій Федорчук: не допитувати, ні, так – пагаваріть с враж’єй душой. Й одного разу Федорчук рубонув правду-матку: «Знаєтє, кто бил, срєді вашево брата-інтєлігєнта, самим большим врагом нашей власті?». Й не дожидаючи відповіді, доповів: «Довженко, рєжисьор етот… Сталін цацкался с нім, талант відітє лі, а єво надо било расстрєлять однім із пєрвих. Сколькіх людєй сбіл с путі правільново!». Отак, навіть Сталін записувався деким у «ліберали»: мовляв, не достріляв, недовикосив народєц, от він і постав знову…                                                                                                                                                                                                                                                    

    Для туберкульозника Дзюби концтабір міг стати точкою катастрофи. Зрештою, його звільнили, попри те, що  стояв на своєму і поступки були хіба що ситуативно-декоративні. Усе його подальше життя стверджує непохитність принципів. Без Івана Дзюби важко уявити протестні рухи в Україні на рубежі 1980-1990-х, які увінчались настанням Української держави з незалежницьким статусом. Хоча насправді боротьба за Незалежність просто вступила у нову фазу… І в ній таким необхідним виявився талант Дзюби  політичного стратега у царині культури, її глибокого аналітика, мислителя найвищої проби.

    Досить пригадати його статтю кінця 1980-х «Чи усвідомлюємо національну культуру як цілісність?». Було констатовано руйнування системності у функціонуванні культури. Уже на рівні особистих контактів і взаємозацікавлень. «Ми варимось у власному соку», – писав Дзюба. Літераторів не цікавить живопис, кінематографісти виявляють слабку обізнаність в літературі (українській!). І т.д.

   Те саме спостерігається і на рівні наукових інтересів. Не досліджується, скажімо, вплив кіно на інші мистецтва… Та й загалом не відчутно інтересу до пошуку глобальних тенденцій розвитку культури і мистецтв. У підсумку, робив висновок Дзюба, «мусимо визнати, що сьогодні українська національна культура – це культура з неповною структурою. По-перше, тому, що ряд її ланок послаблено, а деяких взагалі немає. По-друге, тому, що  українська мова не виконує всіх своїх суспільних і культурних функцій, а національна мова – все-таки становий хребет національної культури…».

   У статті було поставлено чимало суперважливих питань, зокрема і щодо інституцій, здатних забезпечувати належний розвиток культури у всіх її можливих секторах. Упродовж 1992-1994 років Іван Дзюба працював міністром культури і зробив чимало для того, аби закласти основи розвитку, здатного забезпечити повноструктурність і повнофункціональність культури.   На жаль, його наступники по міністерському кріслу найменше, про що думали, так це про стратегію.

    А все ж починалось зі знаменитої книги Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?», в якій було розвінчано національну політику радянської влади – напозір нібито спровадженої інтересами розвитку націй та їхніх культур, а насправді вибудуваної на насильницькій ліквідації проявів національного. Те, що виявилося повною мірою  в останні роки правління Сталіна, який перемогу у війні, здобутої ціною жертв, принесених мільйонами українців (не тільки них, звичайно) обернув проти українців, які вижили. Виходило, що ті жертви було покладено на олтар перемоги диктаторського режиму. Урок історії,  який Іван Дзюба не забував ніколи.

    Власне, покоління Шістдесятників, одним із лідерів якого був Дзюба, і формувалось на спротиві тоталітарному режимові, в основі якого так само тотальний аморалізм, презирство до людської особистості. Долати той аморалізм, який знову посунув своє військо в Україну, можна передусім високими моральними принципами.

«Відтак Шістдесятником є той, – стверджував Дзюба в одному із своїх інтерв’ю, – хто свідомо ніс у собі насамперед етичний протест, який почасти переростав у протест політичний – але не завжди. Все ж шістдесятництво утверджувалося як етичний рух, як протест проти неправди, проти крутійства, проти підміни понять і т.д. Тому тут важливим є насамперед етичний зміст. І, звичайно, коли люди, які тоді були, але писали і поводилися зовсім по-іншому, зараз хочуть записати себе в шістдесятники – це викликає протест».

    Одначе це не все. «Моральним максималістом  можна бути тільки щодо самого себе, – писав Дзюба.- Вимагати морального максималізму від інших (а поготів від когось конкретно) – аморально… Ні від кого нічого не вимагай, ні до кого не прискіпуйся і нікого не став на коліна. Добре, що ти вистояв. Але твоя вистояність – хіба для того, щоб винести з неї не прощення, а погорду і претензії до інших».

    Таким був Іван Дзюба. Таким і лишився – на найвищій моральній максимі. Пішов тихо, під ранок. Рашистські танки, от ся тупа ординська сила, якій він усе життя протиставляв свій дух, своє слово і височінь морального поклику, уже стояли на українському кордоні. Його дух одлетів і десь там, у прикордонні, постав на сторожі.

     І вони не пройшли. Не пройдуть ніколи вже. Дорогий Іване Михайловичу, Україна і українці Вас не забудуть! Ви нас озброїли, Ви нас захистили тим, що не має терміну давнини, – гордістю бути самими собою. Це те, що не вмирає.

Сергій ТРИМБАЧ, письменник, кінознавець,

член Ради Незалежного Медіа Форуму