Олег ЛИСТОПАД. Не дісталось молока...

Сльоза залишила вологу доріжку на ретельно виголеній щоці і впала на відблиски коричнево-білої полички. На поличці стояла гарнюня кавомашина, праворуч якої висіло величезне, зранку гарно вимите прибиральницею супермаркету, дзеркало.

У діалоговому віконці машини миготіло повідомлення: «Недостатньо молока. Поповніть запас і виконайте операцію знову».

У дзеркалі відбивався огрядний чолов’яга з виду років п‘ятдесяти, в мультикамній зимовій куртці, армійській в’язаній оливковій шапочці-чумарці, піксельних штанях і коричневих «таланах».  За паспортом чоловіку було тридцять сім, а поруч з паспортом, у тім же ретельно згорнутім поліетиленовім пакеті (щоб не намокли) лежав військовий квиток із записом про мобілізацію в один з останніх днів лютого-22.

Чолов’яга тихо плакав, кусаючи губи і намагаючись глибоко вдихнути. Плакав уперше за цей страшний останній рік. Та що там, навіть уперше у дорослому своєму житті, ну хіба зронив кілька сльозин на похороні батька, який помер доволі молодим, коли син ще вчився на першому курсі університету. Але потім – ні-ні, чоловіки ж не плачуть.

Він не плакав, коли улюбленець взводу, веселий і грайливий, кудлатий і блохастий Шарик підірвався на міні. Псюра був що треба, ділив охоче з вартовими нічні варти, страхуючи недосконалих людисьок своїми чуйними вухами та нюхом. Коли бачив, що хтось із бійців засумував, підходив тихо, тицявся чорним вологим носом в долоні, заглядав співчутливо у очі. Почухаєш Шарика за вухами, він тебе жартома погризе, і настрій вже веселіший. Та й загинув недарма – якби не він, то хтось би із дозорних міг на ту міну наступити.

Він не плакав, коли гинули побратими. Навіть коли комроти, найкращий у світі командир і друг, загинув від прильоту міни у сусідній окоп. Не плакав ні коли побачив що сталося, ні коли збирав останки аби відправити у морг, ні коли супроводжував цей страшний вантаж, ні коли відспівували у Михайлівському, ні коли засипали могилу на Лук’янівському. Дуже стискало горло, коли намагався щось втішне сказати дружині і вже майже дорослим дітям командира, але усе одно, стримався.

Він не плакав, коли кохана дружина Люся спочатку перестала писати у Сігнал (месенджер, який часто використовують у армії – ред.), а потім таки написала. Щоб повідомити, що вона виїхала з України за кордон до мами, яка вже міцно стала на ноги за вісім місяців еміграції. І ще Люся писала, що забрала з собою їхню п’ятирічну дочку Настю. І що мама була права, і їм краще окремо і що давно треба було це зробити. І що на маму, себто тещу, він неправильно ображався. З Люсею було і раніше усе складно, а от дочку він дуже любить. Між паспортом і «воєнніком» (військовим квитком – ред.) лежить фото, на якому він, ще молодий з виду і стрункий, з дочкою на руках у фойє театру перед новорічною виставою. Обоє сміються, видно як їм добре разом. Фото він спеціально попросив роздрукувати, заскочив у фотоательє і замовив. Бо мобільний же може розрядитись. І пауербанк може. Коли тижнями на позиціях, то можуть. А фото – ні, фото це надійно.

Два тижні тому їх вивели на ротацію, і він отримав свої десять днів відпустки. Приїхав у порожню квартиру, кинув баул, пройшовся кімнатами. Перші дні просто лежав і дивився у стіну. А потім таки згрібся, почав вранці виходити на люди. Заходив у супермаркет, вибивав собі на касі каву, і зі стаканчиком у руці прямував до озера. Нарізав круги навколо, сідав на лавку і спостерігав як качки ескадрами розрізають гладку поверхню, залишаючи за собою конуси хвильок.

За кілька днів наче почало відпускати, наче усе устаканилося, наче усі втрати і образи притлумилися. А тут ось – «не вистачає». Дрібничка, дрібка, дурниця, ніщо. Ніщо, яке розмило якусь невидиму греблю, за якою усі ці місяці ховалися сльози.

Вже спішила з упаковками молока продавчиня. Вже почали озиратися покупці і заворушив губами охоронець у роздумах, що ж сказати. Вже набрав повітря в легені інший чолов’яга у схожому вбранні, наміряючись підійти і сказати «Що ти, брате?». Аж тут він опанував себе, видихнув, посміхнувся продавчині, кивнув незнайомому побратиму – усе, мовляв, добре, не хвилюйся.

Ще за хвилину машинка доброзичливо загуділа, задзижчала, забулькала. Смачно війнуло кавою. Він простягнув руку за стаканчиком, облизав губи, зробив перший обережний ковток, проганяючи спазм із горла. Губи розтягнулися у посмішці, хоча й скоріше схожій на вишкір.

«Начувайтеся, тварюки кцпські, заплатите за все», – прокрутилося в голові. Тернув рукавом поличку, витираючи солоні краплі, і рушив надвір – до сонця, озера, качок. Останній день відпустки не варто марнувати на дурниці.

Олег Листопад

Газета “Світ” - партнер Незалежного Медіа Форуму