Із янголом... До 100-ліття Анастасії РАК

Із янголом... До 100-ліття Анастасії РАК

Живопис на склі Анастасії Рак. До 100-ліття від дня народження майстрині

Анастасія Рак продовжувачка традиції української народної картини на склі. Вона – глибоко національна майстриня, котра генетично пов’язана із землею, на якій народилася і жила. Сила і краса полтавського краю відчутна у кожній її роботі. Анастасія Рак повертає нас до першооснов народної творчості, до міфопоетичного, казкового мислення.

Народилася Анастасія Трохимівна Рак (дівоче прізвище – Діхтяр) 27 листопада 1922 року у селі Васильки Лохвицького району на Полтавщині. Змалечку захоплювалася народними картинами на склі, фанері, полотні, які бачила у рідній хаті, у сусідів та на лохвицькому базарі.

Намальовані невимушеною лінією, з використанням олійних фарб, лаків і фольги, ці картини зігрівали хату своєю наївною, але вишуканою красою. Всі ці образи глибоко закарбувалися у душі Настуні разом з красою довкілля і рукотворними рушниками з вишитим деревом життя, мальованими скринями, давнім народним одягом.

Пробувала вона малювати сама: спочатку крейдою, патичком, а вже школяркою – розмальовувала подругам пісенники квітами, робила малюнки для вишиття рушників.

Також талант її виявлявся в оформленні сцени, коли у сільському клубі ставили виставу-оперу «Наталка-Полтавка», де Анастасія Рак співала партію головної героїні Наталки, на яку була схожа своїми чеснотами.

В часи Другої світової війни Анастасію вивезли на примусові роботи до Німеччини. Працюючи «остарбайтером» на фабриці, після зміни вона малювала, заробляючи на хліб. Там її талант помітив майстер, який опікувався станками, місцевий художник-аматор Вільгельм Каплер, який став її вчителем. Його мудрі настанови вплинули у майбутньому на становлення А. Рак як художниці, на вироблення індивідуального почерку та особливого, властивого лише їй колориту.

Після війни Анастасія працює вчителькою молодших класів у сільській школі, навчає дітей малювання. А далі – період, коли було не до творчості: заміжжя з бойовим офіцером, поїздки, народження дітей, клопоти… Тому мрію юності про малювання було відкладено на майбутнє.

Час творчого натхнення та пошанування творчості Анастасії Трохимівни настав наприкінці 1980-х та впродовж 1990-х років. Тоді за кілька років з-під її пензля постало понад дві сотні робіт.

Перші виставки у Національному музеї Тараса Шевченка, в Музеї Івана Гончара, а далі – численні – у провідних музеях України та за кордоном.

 Справжнє ж визнання чекало на художницю в Парижі у Музеї Людини у 1999-2000 роках, де в рамках проведення Днів України у Франції, відбувалася персональна виставка майстрині, яка тривала, замість трьох, аж цілих вісім місяців і мала шалений успіх. Французи та гості музею з цілого світу не могли надивитися на її картини. Тоді Європа отримала справжнє уявлення про справжню Україну! 

Вже з перших робіт Анастасії Рак, після великої творчої перерви, стало зрозуміло, що в українській культурі з’явилося нове ім’я. Заслуга майстрині у тому, що вона відродила забуту традицію полтавського малювання на склі, збагатила її власними інтерпретаціями тем та сюжетів.

Можна казати також про характерний, притаманний лише їй рисунок, який вона творить пером і тушшю на склі. Навіть без кольору цей підготовчий графічний рисунок своєю виразністю і довершеністю форми сприймається як самостійний і завершений твір. Своєрідність таланту А. Рак полягає також і у витворенні нею характерного колориту – психологічного і внутрішньо напруженого. У неї абсолютне відчуття кольору. Їй вдається гармонійно поєднувати чисті локальні кольорові плями з розробкою кольору в широкому діапазоні напівтонів.

Живописність її робіт ускладнюється кольоровими прорисовками, використанням кольорової туші, лаків, а також застосуванням у вигляді підкладок під скло тканини, фольги та розфарбованого картону, який виконує роль лесування.

Зберігаючи традицію народної картини у виборі канонічних сюжетів («Дівчина біля криниці», «Козак Мамай», «Козак і дівчина», «Ангел, який рятує дітей», «Букет», «Натюрморт із кавуном»), Анастасія Рак створює низку нових, часом автобіографічних картин: «Різдво. Вносять дідух»», «Колядники», «На Івана Купала», «Там ми ходили у дерев’яних ʺшугахʺ», «Чекаю дітей до себе в гості», «Наталка-Полтавка» та інші.

Поряд із характерною для традиційної картини площинністю, різномасштабністю й узагальненістю, майстриня частково використовує елементи повітряної перспективи, а також оберненої перспективи, притаманної для давнього іконопису. 

Як зазначив у свій час академік Олександр Федорук: «Вона (Анастасія Рак) йшла до нас якимись далекими шляхами. Без її картин сприйняття нашої культури було б неповне, чогось в ній не вистачало б. Не вистачало б цієї ніжності, не вистачало б цієї цнотливості, не вистачало б нової живописної мови».

Магія творчості Анастасії Рак така, що її картини – в колекціях по всьому світу. Ідеали народу, сформовані у традиційному середовищі, художниця пронесла через усе життя, примножила власним досвідом і сьогодні повертає їх нам у своїх творах.

 Тетяна Пошивайло, Музей Івана Гончара

 Ліцензія Creative Commons NonCommercial 4.0 International (CC BY-NC 4.0)

Світлина: твір Анастасії РАК «Хлопець з дівчиною в човні», 2008 із фондів Національного музею народної архітектури та побуту України