Сімферопольську українську гімназію Наталія Руденко плекала у любові й боротьбі

РУБРИКА: ДОЛІ ЛЮДСЬКІ

Відома в Україні педагог Наталія Іванівна Руденко два десятиліття свого життя присвятила створенню та розвитку Першої Сімферопольської гімназії з українською мовою викладання. Наразі вона кавалер ордена Княгині Ольги, заслужений працівник освіти України, заслужений працівник освіти Кримської Автономної Республіки, кавалер двох орденів Архістратига Михаїла, нагороджена відзнакою «Будівничий України», медалями Міністерства освіти України імені Василя Симоненка і Петра Могили. Зараз вона живе і працює під Києвом.

За керівництва Наталії Руднко гімназія відзначено міністерською медаллю «Кращий навчальний заклад року» та іншими нагородами. Проте гімназія, яка користувалася в Криму величезною популярністю, у 2014 році рейдерськи захоплена бойовиками незаконного збройного формування «Кримська самооборона» і «прихватизована» російським міністерством освіти.

У серпні 2022 виповнюється 25 років від часу створення гімназії. В окупованому Криму цю дату відзначають як чвертьвіковий ювілей, хоча найкраща українська гімназія та незаконно створена на її базі російська «МБОУ Сімферопольська академічна гімназія» це дві якісно різні установи, і друга не є правонаступницею першої. На сайті гімназії йдеться про збереження «традицій», хоч традиції цих двох шкіл зовсім відмінні.

Про історію гімназії та традиції ми днями поговорили з директором Першої Сімферопольської української гімназії Наталією РУДЕНКО.

– Наталія Іванівна, незважаючи на прагнення окупаційної влади Криму вимірювати історію гімназії чвертю століття, на сайті гімназії немає розділу історія. Очевидно, соромляться написати, що навчальний заклад такого рівня створений українцями і був раніше український. Соромно написати, що гімназію захоплено незаконно і що нинішній заклад на її базі також створено незаконно. Ви відіграли головну роль у створенні гімназії.  Чи могли б зараз згадати, як це було?

– Мені доручили створювати українську гімназію, мабуть, маючи на увазі, що в мене нічого не вийде. Такі антиукраїнські настрої тоді мала тодішня кримська влада. Я була новою людиною у місті, бракувало управлінського досвіду. Мені так і говорили у міністерстві – вчителі до вас працювати не підуть, учнів ви не наберете.

Але трапилося навпаки. У перші роки незалежності України було велике натхнення у моїх колег, великий підйом у кримчан, великий потяг до рідного українського слова у батьків і дітей. Незважаючи на те, що нам не виділили нормального приміщення, ми працювали в пристосованій будівлі колишньої кірхи, а батьки знесли столи та стільці прямо з гаражів, і ми набрали несподівано багато учнів. До нас приїжджали діти вчитися з навколишніх сіл, з Перевального, Бахчисараю. Ми любили нашу гімназію та цінували її. Ми всі тоді свідомо стали на шлях любові та боротьби.

Нам навіть забороняли відзначати свої ювілеї.

Ми запропонували відзначити п'ятиріччя створення гімназії, але нам сказали, що такого ювілею у 5 років не буває, та ми таки відзначили, є відео та фотографії, документи. Нам забороняли відзначати і 10-річчя гімназії, але ми також відзначили його.

Можна сказати, що гімназія розвивалася завдяки нашій любові та нашій боротьбі за неї. Ми тоді стукали в усі двері, писали листи та звернення до всіх інстанцій, хоч чиновники нам забороняли писати, казали, що я можу звертатися тільки до відділу освіти, свого начальства і не вище. Але завдяки тому, що ми постійно боролися за гімназію, вірили в неї, дбали про неї, ми змогли достукатися до владних сердець і досить швидко на рівні президента України було ухвалене рішення про будівництво тієї прекрасної будівлі, яку вкрали російські колонізатори.

Ми ніколи не думали, що гімназія може скінчитися.

І коли я зараз дізнаюся, що якісь злодії збираються відзначати 25-річчя гімназії, то я обурююся. Гімназія проіснувала 17 років, після чого була фактично ліквідована. Вони мають відзначати не 25-річчя гімназії, їх тоді тут не було, вони мають відзначати 8-річчя ліквідації гімназії. Ось це їхня реальна дата...

Вони ж нічого не знають про гімназію. Не знають, як ми її відкривали за участю президента України Леоніда Кучми, не знають, який у нас був гімн, а написав його кримський поет Данило Кононенко. Не знають, з якими ідеями та девізами ми жили, про що мріяли. Вони ж не знають, що навіть стіни цієї будівлі просякнуті нашими звичаями, які вони зламали в перші ж дні, як і ту дошку з подяками тим людям Криму, України та світу, які зробили свій внесок у створення гімназії.

Коли на їхньому сайті я прочитала, що вони пишаються колишніми нашими (!) керамічними майстернями, я зрозуміла, що вони свого предмета гордості так і не створили. Так вони працюють. І я згадала, що в нас був зовсім інший настрій. Для нас тоді було зазвичай запитати дітей: «Що таке гімназія?» і почути у відповідь: «Тут все давно з Європою і культурою, полотна і різьба, кераміка і гутне, тут із Мазепою і молодим Петлюрою росте українське золоте майбутнє…» (гутне – вид виробу зі скла. – Авт.).

Установа освіти – це насамперед її ідеї, її дух, який зосереджений у відносинах учнів і вчителів, у книгах, в уроках, у мистецтві. У нас була особлива шкільна бібліотека, де були зібрані народом України та спонсорами книги з усього світу, але її нові господарі розікрали у перші ж дні.

У нас у гімназії рідною українською мовою навчалися 924 учні, вони ж цього року випустили 18 учнів (10 з тих, що не виїхали з Криму, з набраних ще нами, та 18 кримських татар, які перевелися з інших шкіл заради навчання українською мовою) останнього українського класу, і на цьому українська освіта у Криму завершилася. Тому відзначати вони мають не що інше як 8 років знищення гімназії.

– На сайті нинішньої школи немає розділу «Історія гімназії». Натомість є розділи «Інформаційна безпека», «Антитерористичний захист». Організатори святкування говорять про збереження традицій. Про що мова, як Ви вважаєте?

– Жодних 25-річних традицій у них немає. У нас були традиції святкування Великодня, Різдва, Нового року, все місто про це знало і святкувало, наприклад, Різдво та Великдень разом із нами. У нас культивувались традиції розвитку мистецтва, творчості дітей, відмінного навчання, активної участі учнів у багатьох громадських заходах, громадянського зростання підростаючого покоління. Зараз український колорит, національний смак замінили російським несмаком, кітчем. А їхні традиції – це повна русифікація населення Криму, починаючи з дітей, це кадетські класи, це зброя, війна, жорстокість, це виховання зверхності над усіма іншими націями.

Тут хочу відвести брехливі закиди в насильницькій українізації, які зараз на мене посипляться. Це не правда, тому, що українською мовою в гімназії та ще у 7 невеликих школах з українською мовою навчалися менше 1 відсотка учнів, а разом із 15-ма іншими кримськотатарськими школами – менше 5 відсотків учнів Криму. Все інше – російською мовою. Яка українізація?

Насправді це була дерусифікація Криму. А потреба була в українській та кримськотатарській мовах навчання не менш як 30-40 відсотків учнів. Для вступу до гімназії завжди існувала черга у кілька разів більша, ніж наші можливості. У серпні батьки займали чергу, ночували біля школи, щоб зранку раніше записати дитину на прийом до гімназії.

А немає розділу про історію тому, що їм нема чого розповісти про історію, реальну історію гімназії вони не знають і не приймають, а яких небилиць навигадувати для своєї історії ще не зорієнтувалися. «Інформаційної безпеки» у нас не було тому, що дітям давалися різноманітні та всеосяжні знання, а у них існує вибіркове викладання, освітня цензура, приховування правдивих знань про історію і свою країну та світову історію.

Антитерористичних заходів не було тому, бо в Криму не було ніякого тероризму. Тероризм у Крим прийшов разом із Росією, вони його створили, і вони вдають, що з ним борються.

– Пані Наталіє, розкажіть, як відбувалося рейдерське захоплення гімназії?

 – Нахабно і безцеремонно. Біля школи зібрався натовп кількох батьків, які хотіли, щоб їхні діти навчалися в російській школі, але в цій прекрасній будівлі, представники міськради, відділу освіти. Вони зайшли до мого кабінету, вимагали написати заяву на звільнення. Представник міськради при цьому передав мені на словах нібито подяку мера міста Агєєва за роботу.

Якщо чесно, я працювати директором у нових російських умовах і не збиралася, думала мені дадуть закінчити навчальний рік, вручу випускникам атестати і звільнюсь. Але вже того року атестати українського зразка видавати не стали, і я звільнилася 10 квітня. Спікер Верховної Ради Володимир Константинов запрошував мене на розмову, але я не пішла, і вони директором призначили вчительку з підконтрольної спікеру консолівської школи.

– Які зміни провела російська влада в школі після захоплення гімназії?

– Володимир Костянтинов недаремно тоді з перших днів вимагав викорінювати все українське – корчували навіть дорожні покажчики українською мовою та все інше. Тоді ще не було ані брехні про український нацизм, ані брехні про захоплення влади на майдані, а такі вказівки, до речі, від старої ще кримської влади вже були.

В українській гімназії все українське викорінили насамперед. Наприклад, одна з учительок якось прийшла до школи у вишиванці, то її викликали до відділу освіти та змусили писати пояснення чому вона так одягнена.

Багато вчителів, хто міг, звільнилися та поїхали. Багато учнів, також хто міг, пішли зі школи та перевелися на материк України. Я сама в школу більше не заходила, надто боляче було бачити зруйнованим все, що ми створили. Але мені розповідали, що були учнівські протести проти перекладу предметів російською мовою, деякі учні заклеювали папером ті сторінки у підручниках, де була російська символіка тощо.

– Що з Вашої точки зору втратила українська громада Криму та регіон взагалі після захоплення та ліквідації української гімназії?

– Справа в тому, що наша школа продукувала передусім високу культуру взаємин між людьми та взаємин у суспільстві. У нас функціонував навчально-виховний процес, націлений на те, що в центрі його стоїть учень з його потребами та талантом, які слід розвивати. У Росії ж такого і близько немає, там у навчально-виховному процесі існує диктат вчителя, примат примусового навчання та виховання.

У нас були програми для обдарованих дітей і наші учні вирішували завдання та опановували знання на кілька років уперед, наприклад, у п'ятому класі вони засвоювали матеріал за 9-й клас. Для цього ми мали спеціально розроблені підручники. Загалом історія кримської української гімназії – це якісний прорив у методиці навчання та виховання, який уже втрачено, і який кримська система освіти була не в змозі оцінити…

Вже після ліквідації гімназії до школи приходили батьки та просили залишити ті українські програми та підручники, які були, але на це не пристали. Я вважаю, що це сором і ганьба, вони навіть не змогли прийти на готове і розвивати далі. Повторюся: коли я прочитала про те, що вони пишаються нашими гончарними майстернями, я подумала, хай запитають у мене, як вони створювалися і як їх використовувати у навчально-виховному процесі.

Крім того, школа втратила всі наші методичні напрацювання, вони втратили методичну допомогу з Києва, із Академії освіти України, а замінити це все російськими аналогами не можна, тому що все в Росії побудовано, як бачимо зараз, на ідеології так званого рашизму – заперечення демократії, на культі особистості, на запереченні прав людини, свободи людини, норм міжнародного права. Останнє десятиліття в історії Росії – це гігантський відкат назад, після чого країні доведеться десятиліттями виповзати з кризи.

– Немає сумніву, що Крим буде звільнено і гімназію відновлять у нових умовах вільної України. Ви бачите свою участь у цьому процесі? В якій якості?

– Бачу, звичайно, але деталі я зараз не розкриватиму. Але я вірю, що українську гімназію буде відтворено і повернуто кримському суспільству як інструмент прогресивного виховання та навчання, як центр української культури й освіти.

Бесідував Микола Семена, заслужений журналіст України, кримський в'язень сумління

На світлині Наталія Руденко з Митрополитом Сімферопольським і Кримським Климентом й активістами Православної Церкви Церкви, 2020