УРИВКИ ІЗ

ДОКУМЕНТАЛЬНОЇ КНИГИ

 

 

24 лютого 2022 року, четвер, 7 година 10 хвилин.

Буча, бульвар Богдана Хмельницького буд. №…, квартира №…

Щоденникові записи

…Мобілка раптово зчинила несамовитий ґвалт, але я все ніяк не міг розплющити очі. Врешті-решт, дружина Тамара спроквола штовхнула мене у бік і сонним голосом мовила: «Серьожо, та візьми ти вже слухавку… Хто це так рано телефонує?.. Не дадуть виспатися…» І повернувшись на інший бік, солодко засопіла. Вочевидь, додивляючись якийсь серіал, зрежисований студією «Морфей-фільм».

Я, відверто кажучи, звик все більше до вечірніх спілкувань, скажімо так, он-лайн. Це коли, мало не опівночі, якийсь із авторів «Літературної України» цікавиться чи прочитаний нарешті його шедевральний твір. А тут, як писав класик, ще треті півні не співали…. Сьома година 10 хвилин — автоматично зазначив я, глянувши на дзиґар, що висів на стіні.

Отож я спроквола піднявся із ліжка і почалапав, «щиро заздрячи» дружині, до письмового столу, на якому не замовкав, підскакуючи від нетерпіння, мобільний садист.

Чим можу.., – пробурчав я у слухавку.

Тату, ви що, спите?! – почув я схвильований голос дочки.

Я з подивом знизав плечима, хоча Ніна й не могла побачити ті мої, сказати б, гімнастичні рухи.

– Що ти мовчиш?! Війна!..

– Що ти сказала?! – мене ніби струмом вдарило.

Та донька вже не стримувала сліз:

– Війна, тату! Війна!.. Сьогодні рано вранці росіяни бомбили Київ… Ти що, не чув?..

Ошелешений новиною, я пробурмотів щось на кшталт «не може бути» і натиснув на кнопку «відбій». А в голові, мов заїжджена грамофонна платівка, знову і знову зринали давно забуті рядки, написані далекого 1941 року: «22 июня, ровно в четыре часа, Киев бомбили, нам объявили, что началася война…» Ось тільки за вікном, де привітно усміхалося безтурботне сонечко, зринав інший день – 24 лютого 2022 року. Дата, яка стане трагічною життєвою віхою усіх українців… День, що поставить крапку на сподіваннях, надії та й, взагалі, майбутньому…

Все ще не тямлячи себе від приголомшливої новини, я, за давньою звичкою, “на автоматі” провів усталену вранішню процедуру: налив води у джезву, кинув у ємність щедру ложку кави, і, дочекавшись поки духмяний напій дійде кондиції, налив в улюблену червону чашку із написом Nescafe. Потому діставши із пачки Winston’a сигарету, вийшов на лоджію, з якої відкривався вид на доволі таки загазовану «варшавку». І остовпів – ця міжнародна траса була вщент заповнена легковиками, що повільно, у два ряди, мало не із черепаховою швидкістю, приречено рухалися у західному напрямку, у бік далекого україно-польського кордону. І тільки тепер, все ще приголомшений новиною, я остаточно зрозумів: віднині я, моя родина, Україна, зрештою, світ опинилися у новій і незворотній реальності. З цього часу наше життя кардинально зміниться… Якщо взагалі не перетвориться на жалюгідне існування…  Та й загалом, чи вдасться вижити у майбутній м’ясорубці?.. А те, що війна буде жорстокою та кривавою, я вже ніскілечки не сумнівався…

Мабуть, усі українці, з огляду на накопичення російських військ біля наших кордонів в останні місяці, якоюсь мірою очікували на агресію нашої північної сусідки. Готували “тривожні валізки” — документи, ліки, якусь одежину, – але, разом з тим, розмірковували про те, що “імперія зла” зосередиться на бойових діях на Донеччині та Луганщині. І тому особливо не переймалися. В останні вісім років взагалі склалася якась сюрреалістична ситуація: на сході йдуть позиційні бої, гинуть наші солдати, а у Києві чи Львові, в Одесі або у Сумах — життя буяє: відбуваються концерти, кіно- та театральні прем’єри, ресторани та бари вщент заповнені відвідувачами, люди відправляються у подорожі, їздять на закордонні курорти, купують нові оселі та авто…

Ми всі якось звикли (та навіть пристосувалися, змирилися) до, за словами американської філософині, основоположниці теорії тоталітаризму Ганни Арендт, “банальності зла”, яке коїла в нашій країні РФ. І ось зараз, спостерігаючи за цим новітнім exodus’ом, я остаточно зрозумів, що зловісна тріада – зло, жах, смерть — нахабно вдерлася в нашу мирну домівку.

А в голові сумним рефреном побаченому нав’язливо крутилося і не відпускало: «…ровно в четыре часа Киев бомбили, нам объявили, что началася война…»

Люди, в більшості своїй, навіть не зреагували певним чином на те, що три дні тому, 21 лютого, під час свого відеозвернення, яке транслював канал “Россия 24”, президент РФ Володимир Путін, єхидно всміхаючись, зловісно констатував, що Україна, буцім-то, була цілком і повністю створена більшовицькою Росією. «Причому Ленін та його соратники робили це вельми грубим способом, за рахунок відокремлення територій, – просторікував Путін. – Людей, які там проживали, ніхто ні про що не питав». При цьому він глузливо-обурливо запитав: «Ви бажаєте декомунізації?” І погрожуючи додав: “Нас це теж цілком влаштовує, але не потрібно зупинятися на півдорозі. Ми готові показати вам, що означає для України справжня декомунізація»…

 

24 лютого 2022 року, четвер, 7 година 40 хвилин.

Буча, бульвар Богдана Хмельницького буд. №…, квартира №…

Щоденникові записи

Так-сяк опанувавши себе, я увімкнув notebook аби промоніторити новини минулої ночі. Вони виявилися, м’яко кажучи, невтішними. Близько четвертої ранку за київським часом московський диктатор у своєму цинічному Urbi et Orbi заявив: “Обставини вимагають від нас рішучих та негайних дій. Народні республіки Донбасу звернулися до Росії із проханням про допомогу. У зв’язку з цим, відповідно до статті 51, частина 7 Статуту ООН, з санкції Ради Федерації та на виконання ратифіковних Федеральними зборами договорів пр дружбу та взаємодопомогу з “ДНР” та “ЛНР”, мною ухвалено рішення про проведення спеціальної військової операції. Її мета — захист людей, які протягом восьми років зазнають знущань, геноциду з боку київського режиму. І для цього ми прагнутимемо демілітаризації та денацифікації України. А також передачі під суд тих, хто вчинив численні криваві злочини проти мирних жителів, у тому числі і громадян Російської Федерації”.

Слідом за цим, особливо не заморочуючись casus belli, росіяни кинули всі свої наявні військові потуги, які до того маневрували біля нашого кордону, в Україну.

Як повідомляли інформаційні ресурси та користувачі соцмереж, потужні вибухи пролунали у Харкові, Маріуполі, Житомирі, Дніпрі, Одесі, Івано-Франківську, Луцьку, Сумах, Чернігові, Бердянську, Миколаєві, Краматорську, Києві та лінії розмежування… Почалася десантна операція у Чорному та Азовському морях… У столиці ворог обстріляв Нивки, Виноградар, Голосіївський, Печерський та Оболонський райони.

Були атаковані й військові та цивільні об’єкти Київщини — у Василькові, Борисполі, Ірпені та Броварах…

 

8 година 30 хвилин — 12 година 00 хвилин.

Буча, бульвар Богдана Хмельницького буд. №…, квартира №…

Щоденникові записи

Осягнувши масштаб вторгнення та вкотре передивившись новинні стрічки, я таки наважився розбудити дружину, добре розуміючи, що зараз завдам їй невимовного болю. Не буду докладно описуватиму реакцію Тамари на трагічну новину, вона була передбачуваною: шок і жах. Зрештою, приборкавши емоції та трохи заспокоївшись (якщо за цих обставин можна застосувати це недоречне слово), ми включили раціо — потрібно терміново зробити, хоча б мінімальний, запас їжі. Склавши список необхідного, я вирушив на базар.

На вулицях панувала тривога. Біля продуктових магазинів, аптек та банків вишикувалися величезні черги. Вирази обличчя людей говорили про граничну концентрацію та заклопотаність. Деякі жінки плакали. Проте паніки та хаосу я не спостерігав. А дехто і зовсім, підбадьорюючи знайомих, намагався жартувати та розповідав анекдоти про недолугих кацапів.

Біля міської ради Бучі групками стояли колишні «афганці» та бійці самооборони, які, перебуваючи (принаймні зовні) у піднесено-збудженому настрої, обговорювали те, що сталося. Йшлося і про місце та час, куди мали привезти стрілецьку зброю для добровольців, про облаштування блокпостів у місті…

Зробивши необхідні покупки – сіль, сірники, свічки, по кілограму якихось круп, сало, м’ясо, консерви і – звичайно ж! – блок цигарок, – я повернувся додому. Дружина в цей час, обхопивши голову руками, дивилася по телевізору запис звернення Путіна до своїх зомбованих співгромадян, в якому він, явно знущаючись і насолоджуючись власною значимістю, пихато проголошував дебільні цілі та завдання «спеціальної операції». Тепер, коли московський зверхник зірвав із себе маску лицемірства та облуди, світу явилось його справжнє (хотів написати “обличчя”) єство. А, скоріше, жахна паща перевертня або — вурдалака. У цей момент стала повністю очевидною огидність наших північних “братів і сестер”, справжня ціна “дружньої Росії”. Проте свідомість все ще пручалася, відмовлялася вірити в підлість і віроломство тих, хто ще вчора говорив про гіпотетичну війну між нашими країнами як про абсурд, називаючи завзяті чутки про військовий конфлікт фейками недоброзичливців, маючи на увазі США…

З болісним щемом переваривши й осмисливши почуте, Тамара важко піднялася з крісла:

– Серьожо, давай вийдемо на свіже повітря. Немає сил…

Проте променад по бульвару Богдана Хмельницького, де ми мешкаємо, було перервано інтенсивними вибухами.

– Схоже, – бомбардують аеродром у Гостомелі, – резюмував я почуту канонаду. Очевидність цього факту підтвердив і російський штурмовик, що раптово пролетів над нашими головами на бриючому польоті.

Настрахані звуками форсажу, ми вирішили сховатися в церкві Святого Апостола Андрія Первозванного, яка не так давно була зведена навпроти нашого будинку, і яка стала справжньою архітектурною перлиною Бучі.

У храмі, попри все, панували тиша та спокій. Поволі і нас із дружиною опанувала ця атмосфера умиротворення. Тим паче, як здалося, святі мученики дивилися на нас очима, сповненими надії та миру…

Так для нашої сім’ї розпочалася ця триклята війна…

 

13 година 15 хвилин.

Буча, бульвар Богдана Хмельницького буд. №…, квартира №…

Щоденникові записи

Вже до середини дня стало зрозуміло, що перебування у квартирі стає смертельно небезпечним. Своєрідною грою в «російську рулетку». Артилерія не замовкала ні на хвилину, від «прильотів» тремтіли вікна й двері… І це неабияк лякало. Надто – дітей, яких в нашому будинку, як і по всій Бучі, було чимало.  І тоді наш сусід Олександр, такий собі «майстер на всі руки», який завжди безкорисливо допомагав мешканцям нашого будинку в облаштуванні житла (кому замок вставити, кому електрику полагодити, а кому й цвях забити), зібравши мешканців біля під’їзду, запропонував облаштувати під укриття підвал будинку. Рішення було одноголосним.

Незабаром у приміщеннях імпровізованого бомбосховища закипіла робота. Сусіди, які ще вчора заледве знали один одного і часом віталися “через губу”, раптом відчули себе членами однієї дружньої родини. Разом наповнювали ємності водою, проводили світло, готували спальні місця, зносили у підземний прихисток продовольчі запаси — картоплю, буряки, гречку, цукор, сіль, печиво тощо. Одним словом, хто що мав…

У нас дружиною теж був свій відсік в underground’і — комірчина розміром 2х2 квадратних метри. Щоправда, з огляду на висоту приміщення, – двоповерхова. Там я зберігав свій літературний архів, книги, підшивки журналів та газет. Але через обставини довелося частину зібраного матеріалу винести в порожній простір підвалу. Забігаючи наперед, із гіркотою констатую, що частина моєї колекції “старожитностей” пішла пізніше на розпалювання — газ відключили і тому довелося організувати у дворі «польову кухню». Тож мої папери як ніщо інше згодилися на розпалку… Але поки що газ, світло, вода є, а, головне, – Інтернет та телебачення не відключені. Я можу скролінгувати новини, бо інформація наразі набула життєдайної сили. Без перебільшення! Втім, новини були маловтішні…

 

20 година 00 хвилин.

Буча, бульвар Богдана Хмельницького буд. №…, квартира №…

Щоденникові записи

На своєму, нещодавно придбаному, Volkswagen’і приїхав наш старший онук Роман. У нього, вибачте за тавтологію, роман із дівчиною з Бабинець, тож бідкається, що це десятилітнє чудо німецького автопрому підвело його — щось трапилось із акумулятором і він не зміг забрати її. І тому “народний автомобіль” ледь допхався до нашого будинку.

У його чималенькій валізі, з якою він зазвичай літав в Ізраїль до мами (нашої старшенької), — лише кілька пар джинсів та сорочок, куртка та кросівки. Ну й документи. Каже, що взяв лише найнеобхідніше…

Дружина, включивши режим “директор” (так я називаю поведінку Тамари, коли вона в найбільш відповідальні моменти інтуїтивно, на рівні підсвідомості покладається на свій життєвий досвід керівника), облаштовувала наш кубрик у “підземеллі”, намагаючись надати йому більш-менш затишного вигляду. Килим від Коко Шанель, який прикрашав нашу вітальню, вона безжально наказала прибити на бетонну стіну сховища, а пуховими перинами, ковдрами та подушками застелила імпровізовані ліжка — “так тепліше”.

Я намагався якимось чином долучитися до процесу, але почув категоричне:

– Не плутайся під ногами!.. – наказала дружина. – Іди краще до квартири та принеси свічки, електроплитку, якийсь посуд, пару каструль, ложки-виделки. Не забудь зарядку для мобільного…

Коли я, виконавши доручення, повернувся до прихистку, то побачив, що тісне функціональне приміщення набуло рис цілком пристойної житлової кімнати. Щоправда, надзвичайно мікроскопічної.

– Ну, що? – посміхнулась Тамара. – Жити можна?

– Потрібно! – відказав я, ледь стримуючи сльози, обіймаючи мою кохану половинку, і додав:

– Ми будемо жити довго, – промовив я, і потім збився на такий собі пафос. – Ми переможемо цю гниду!.. Не сумнівайся…

– А інакше і бути не може! От тільки якою це буде ціною…

Потому ми піднялися до квартири, де на порозі нас із нетерпінням зустрів Яків, наша шестирічна французька болонка. Це незвичне, як на пса, ім’я наш улюбленець отримав у спадок від мого прадіда. Той ще за Першої світової був ординарцем генерала Брусилова і під час кровопролитних боїв у Карпатах отримав страшну рану на нозі. Повернувшись у рідну Феліціалівку, яка сьогодні має назву Здвижівка, георгіївський кавалер оженився на старшій себе, трохи перезрілій дівці. А, скориставшись отриманим дружиною неабияким посагом, розпочав гендлювати на Євбазі у Києві деревним вугіллям. Колись, мені тоді десятирічному, дід Яків показав своє, чимале за розміром, портмоне, і, підкручуючи вуса, якими дуже пишався, посміхнувшись ностальгічно-захопливо, промовив:

– Ох, які гроші бачив цей гаман!..

З оповідок прадіда виходило, що той його бізнес дозволив не тільки пережити колективізацію, два голодомори (1933-го та 1947-го років), війну, але ще й відбудувати після воєнного лихоліття хату, завести коника і вивчити мого батька у медінституті. До слова, останню монетку — миколаївську десятку — я бачив, коли батьки збиралися вставляти золоті зуби. Це тоді було надзвичайно модно…

Втім, я відволікся. Узявши Якова, який вже мало не танцював від нетерпіння, на повідець, я вийшов на бульвар. Зазвичай о цій порі тут було чимало народу — хтось здійснював вечірній моціон, дехто поспішав із маршрутки додому, а чимало сусідів, як і я, вигулювали “друзів наших менших”. До речі, Яків чекав цього моменту зустрічі з братами по розуму із певним нетерпінням. Маючи досить, скажімо так, складний характер, він зазвичай привітно та радісно махав хвостом, завбачивши чотирилапих одноплемінців. Приспавши таким чином візаві, він раптово кидався в атаку, цілячись у ніс супротивника. Але я, знаючи цю його підступність, був напоготові і завжди встигав попередити скандал та бійку…

Сьогодні ж вулиця була небагатолюдною. Заклопотані люди мало не бігцем поспішали у справах. А завжди переповнена траса була практично пустою… І раптом з боку Гостомеля, а це якихось кілометрів п’ять від нас, пролунали гучні вибухи. Яків нашорошив вуха і з силою потягнув мене до нашого під’їзду. З того часу собака, злякавшись, відмовилася покидати квартиру… Ми змушені були змиритися із ситуацією…

Між тим вибухи не припинялися та, навпаки, ставали чимдуж гучнішими…

Тамара ж вразила нас із онуком своїм (підкреслено показним) спокоєм. Наче нічого особливого не трапилось, вона вовтузилась на кухні, готуючи вечерю. А я, аби якось розрадити себе, став робити ось ці замітки, намагаючись надати їм рис художнього твору. Що з того вийшло — бачите самі. Ні сил, ні, головне, бажання робити правки, редагувати не було. Такими вони й увійшли до цієї книги…

 

22 година 30 хвилин.

Буча, бульвар Богдана Хмельницького буд. №…, квартира №…

Щоденникові записи

У квартирі знаходитися некомфортно… Вибухи… Лячно… Здається, що якась “дурепа” от-от вдарить по будинку… Мабуть, по аналогії, пригадав роман Курта Воннегута “Бійня № 5”. Це про те, як американці розбомбили у кінці війни Дрезден… З огляду на ситуацію, картина вимальовується невтішна…

Дивно, але мої не панікують. Бачу, включився механізм самозбереження, і Тамара категорично заявляє:

– Будемо ночувати у підвалі… Береженого — Бог береже…

Спустилися у підземелля. На “другому поверсі”, де дружина влаштувала нам постіль,  — суцільні книжкові полиці. Вдихаючи запах старих книг, заспокоююсь. Відчуваю себе немов у товаристві старих, ще з дитинства, друзів. Так воно, власне, і є. Ось д’Артаньян і його трійця друзів-мушкетерів, поряд — Робінзон Крузо та П’ятниця, а ще — Шерлок Холмс і доктор Джон Ватсон… Поряд – як я міг їх забути! – “гангстери, а не хлопці”: Павлуша Завгородній та Ява Рень, знамениті на всю Васюківку тореадори…

Дивлюся на корінці книг і серце болісно щемить. Ніколи (яке страшне слово!) я вже не перегорну улюблені сторінки. Не переживатиму разом з героями цих оповідок карколомних пригод, не зазнаю ні з чим не порівняних емоцій… Все це було, було, було… Життя проминуло… Ще, наче учора, – школа, університет, перші журналістські кроки… Ось воно було і промайнуло… А скільки друзів пішло у засвіти…

І наче згадка про неминуче, на вулиці щось голосно загуркотіло. На мить згасло світло… Почалося…

Я ще намагаюся щось занотувати, але думки плутаються… Писати не виходить…

Тамара дивиться на мене, і, розуміючи мій стан, лагідно кладе свою руку мені на груди:

– Все буде добре, Серьожо… Чуєш, все буде добре…

– Сонце моє, це я маю заспокоювати тебе, – мені ніяково від власної слабкості. – Звичайно, усе буде гаразд!..

Дружина посміхається:

– Давай спати. Як казав бравий вояка Швейк: “Ще ніколи так не було, щоб якось не було”. Ми, Україна — переможемо… Як нам не буде важко…

 

25 лютого 2022 року, п’ятниця, 6 годин 00 хвилин.

Буча, бульвар Богдана Хмельницького буд. №…, квартира №…

Щоденникові записи

Ми прокинулися о шостій. Ніч видалася тривожною. Навіть товсті бетонні стіни на захищали нас від звуків розривів, які лунали нагорі. (А від гірких думок і поготів). Було зрозуміло, що ворог не полишає спроб заволодіти Гостомельським летовищем.

Дружина виглядала змученою. Давалася взнаки бронхіальна астма, яка багато років не полишає її. Та, дякуючи Богу, до інгалятора не дійшло. Та й серце Тамарине потребує лікування… Однак, видно по всьому, намагалася бадьоритись і тим самим заспокоїти онука. Було помітно, що Роман ніч не спав…

Я ж, якщо відверто, теж виглядав…. так собі. Як кажуть американці, like a piece of shit…

Лишивши свою підземну холодну, задушливу і вогку комірчину, ми вибралися на свіже повітря. Тут, біля під’їзду, вже зібрався чималенький гурт наших “підземних жителів”, які щось жваво обговорювали. З’ясувалося, що Держслужба спецзв’язку повідомила про дивні позначки на дорогах та будівлях, які, ймовірно, є орієнтирами для російських ракет.

– Ось. Сам читай, – тицьнув мені до рук свого мобільника Юра з шостого поверху. – Вголос… Щоб усі знали…

– “Знаки, зроблені фарбою різного кольору, – я з дикторською інтонацією, пригадавши досвід роботи на Українському радіо, голосно оприлюднив інформацію, – можуть бути вказівниками для ворожих військ країни-агресора. Якщо ви помітили такі відмітки, просимо знищити їх або ж повідомляти про такі «знахідки» нам”.

І тут якась жіночка, яка щойно приєдналася до юрби, зойкнула:

– Я щось таке бачила…

Люди захвилювались:

– Де, коли?..

– Та десь тут, – молодиця обвела рукою навкруг себе.

– Потрібно шукати! – безапеляційно завив наш сусід по першому поверху Микола, якого усі чомусь стали називати дядьком Колею.

– А якщо знайдемо? – пролунало логічне запитання. – Як той знак знищити?

– Та насрати! – вигукнув енергійно Петро із сусіднього під’їзду, який був не тільки вправним таксистом, але, як на мене, ще й досить талановитим поетом, що спеціалізувався на політичній сатирі.

– Мужчина, що це ви виражаєтесь? Тут же дами, – обурилася інтелігентна Світлана. – Це ж не жарти… Як, дійсно, потрібно знищувати ті диявольські знаки?

– Насрати, – вперто повторив Петро. – У прямому розумінні цього слова. Я не голослівний. Ось подивіться, – піїт-автолюбитель дістав свій наворочений iPhone. – Бачите? Якийсь дядько вже так зробив… Але можна простіше: закидати землею або зафарбувати… Та як на мене, отой акт випорожнення найбільш дієвий. І мітку знищуєш і символічно на Расею кладеш…

Після цього спічу народ схвально заляскав у долоні, і охочі вирушили на пошуки ворожих підступів. Доєднався до них і я. Вийшли на бульвар Богдана Хмельницького, який зазвичай о цій порі був залюднений, і закляк від якогось начебто постапокаліптичного пейзажу. Жодної людини! Навіть чималий котячий прайд, який вже став частиною екосистеми міста, кудись подівся. Та й голуби, що звично випасались під вікнами нашої багатоповерхівки, зникли у невідомому напрямку. На вулиці панувала зловісна тиша, яка іноді переривалася глухими вибухами у Гостомелі та Ірпені…

“Знака звіра” ми не знайшли, а тому я почимчикував до помешкання, де дружина в компанії Ромця поквапом готувала сніданок.

– Подзвони Нінусі, – попрохала Тамара, – бо я, бачиш, намагаюся щось зварити. Буде і на сніданок, і на обід, і на вечерю… Бо хтозна, як воно буде…

– Нінусю, як ви там? – запитав доньку, коли та узяла слухавку.

– Та нічого… Сидимо у бомбосховищі…

– Де? – здивувався я.

– На Сілезькій. Це овочевий склад “Продсервісу”… Ну, ми ще там торти завжди замовляємо…

– Звичайно, знаю… Ну, і як там? Безпечно?..

– Начебто, усе гаразд… Он твій зять та онук дрихнуть без задніх лап, – щиро розсміялася донька. – Ти ж знаєш: вони допізна сидять в “павутині”, а потім можуть спати до обіду…

І потім через паузу квапливо додала:

– Я вас з мамою люблю… Не хвилюйтесь… Я перетелефоную, бо кума дзвонить…

Ну, так! Кума, то — святе… Товаришують з Альоною усі шкільні роки… Тож розумію і не ображаюсь…

 

25 лютого 2022 року, п’ятниця, 7 годин 15 хвилин.

Буча, бульвар Богдана Хмельницького буд. №…, квартира №…

Щоденникові записи

Залишивши Тамару наодинці із каструлями, я увімкнув комп’ютер й занурився в інтернетівські новини. Очікувано вони не викликали оптимізму. Як повідомлялося, вночі російська наволоч завдала ракетного удару по Києву та Харкову. Продовжуються важкі бої в Херсоні, Сумах, Конотопі, Охтирці… Ворог просувається поблизу Чернігова, а на київській Оболоні наші знищили російських диверсантів, які просочилися до столиці…

Щось подібне, як на мене, могло відбуватися лише у голівудських блокбастерах. Приміром, у “Падінні Лондона”. Але щоб у Києві?!.   Неймовірно… Незбагненно…

Читаючи ці повідомлення, я, відверто кажучи, не йняв віри тому, що трапилось.  Здавалося, що опинився в паралельному світі, в іншому вимірі, куди мене втягнуло через якусь фантастичну “чорну діру”. На підсвідомості зринала заспокійлива думка: “Це — лише сон”… Страшний, інфернальний… Але, все-таки, це все – злі витівки Морфея… Не більш того…

Периферійним зором я зобачив дзиґар на стіні, якій показував сьому п’ятнадцять, і, миттєво  повернувшись до реалій, втратив примарливу надію на оманливі сподівання. Вже рівно доба, як світ – для мене та моїх рідних — зійшов із усталеної колії і тепер життєвий потяг, змітаючи на своєму шляху рейки повсякдення, неухильно прямує до неминучої катастрофи… Кудись у нескінченну прірву… Просто “повний Кафка” якийсь…

 

25 лютого 2022 року, п’ятниця, 9 годин 00 хвилин.

Буча, вулиця Енергетиків.

Щоденникові записи

Несила було залишатися в чотирьох стінах. Крикнувши з порога дружині: “Я пішов на розвідку”, опинився на подвір’ї і поспіхом попрямував до міської ради, яка знаходиться усього в ста метрах, якщо йти дворами, від нашої багатоповерхівки.

На Енергетиків, біля магазину “Як вдома”, де, сказати б, online, “вживу” продюсувалися вареники, пельмені та інші мучні смаколики із різноманітною начинкою, стояв невеличкий натовп. Це місце, загалом-то, було “прикормлене” кафешкою, яка розмістилася в підвальному приміщенні. От тільки сама вивіска із зображенням пухнастого” вареника валялася долу, побита чимсь, схожим на шрапнель.

– Ого! – промовив я достатньо голосно, аби привернути увагу кількох знайомих, що наразі не скажу що смакували, але зосереджено споживали каву, “збагачуючи” ароматний напій сигаретним димом. – Це коли так бахнуло?

– Уранці, – лапідарно пояснив один із підтоптаних хлопців, років, як і мені, шістдесяти із гаком. Той “гак” він маскував фарбованим волоссям, яке ретельно зачісував на потилицю, де вже підступно проявляла себе лисина, та одягом smart-casual відомих брендів.

– Ти, Серього, піди подивися, що робиться на “п’ятаку”…

“П’ятак” — це, сказати б, “географічний” (на відміну від адміністративного) центр Бучі. Перехрестя вулиць Енергетиків і Героїв Майдану (колишня Комсомольська) та прилегла Київська площа, яку вподобали “птахи миру” з усіма (часом небезпечними для відпочивальників) відповідними наслідками. Тут, де бовваніє загадкова скульптура — чимала гранітна куля – ще донедавна, і вдень, і вночі товклися любителі “дечого по-гарячіше”. Місцеві барди та вуличні рок-кумири, користуючись універсальними трьома акордами, могли збацати усе – від Висоцького чи Левка Дурка до, скажімо (це як кому), Led Zeppelin або “Кому вниз”.

Сюди ходять себе показати та на інших подивитись. “Інші” — то дівчата. Різного віку й ступеня гламурності… А то й тверезості…

Сьогодні ж бучанський “бродвей” виглядав інакше… Всюди — якесь сміття, уламки цегли, потрощене віконне скло… І два мертві тіла, прикриті старими ковдрами… Мене вразила та обставина, що люди, які стояли у черзі до сусіднього “АТБ”, здавалося, байдужо, немов звичайну буденність, сприймали нові — жахні! – реалії життя. Та й сам я раптово подумки звернувся до Всевишнього: “Господи, дякую Тобі, що я живий!..”

А перехожі, потупивши долу очі, оминали мертвих, як недоречну тут перешкоду, і поспішали у якихось своїх невідкладних справах… І всі вони, я певен того, були стурбовані сакраментальним питанням: “Чи вцілію я?..” А у відповідь — гучні вибухи десь у районі Мельників та Гостомеля…

“Ні, – вирішив я для себе, – тут немає чого ловити, потрібно повертатися додому, ближче до підвалу”. І якнайшвидше, “городами”, попрямував на Богдана…

 

25 лютого 2022 року, п’ятниця, 12 годин 40 хвилин.

Буча, бульвар Богдана Хмельницького буд. №…, квартира №…

Щоденникові записи

У дворі — майже усі мешканці нашої багатоповерхівки. Курять навіть ті, кого я ніколи не бачив із цигаркою, бодай у руках. Мимохіть зазначаю для себе, що запаси курева потрібно використовувати економніше. І наразі зісмалив три сигарети поспіль…

Розмови точаться стосовно канонади, яка не вщухає вже декілька годин. Говорять, що наші добряче в**ашили по росіянах. Ті покидали техніку і накивали п’ятами. Сусід Микола повідомляє, що вранці були підірвані мости на “варшавці”, у Мостищах та Новоірпінській трасі. Вочевидь, тепер ми відрізані від Києва…

Зненацька над будинком, мало не зачепивши дах, пролетів гелікоптер. Чий він: наш чи ворожий — не зазначили. Але ця подія зумовила новий напрямок “громадських обговорень” –   закриття неба. Про це другий день говорять українські високопосадовці, звертаючись до західних “партнерів”. Але ті, за усталеною звичкою, лише висловлюють “глибоке занепокоєння” та, навіть (sic!), “дуже-дуже глибоке”.

Втім, у присутніх викликає “стриманий оптимізм” питання щодо передачі Україні МіГ-29, які зберігаються на аеродромах колишніх країн Варшавського договору. Сусіди впевнені, що зовсім скоро ці винищувачі, принаймні із Польщі, будуть збивати російську мерзоту.

– До речі, – вигукує, немов школяр, піднявши правицю догори, Сергій-футболіст, – ви вже чули про “Привида Києва”?

– Про який привид? – набурмосено підняв брови Юрко. – Що за містика?

– Значить, нічого не знаєте, – Сергій мало не підскочив від нетерпіння. – Та про нього усі соцмережі волають. Зараз покажу…

І, подлубавшись у своєму айфоні, переможно підняв його догори:

– Дивіться, дивіться! Тут написано, що наш ас за перші тридцять годин війни збив у небі над Києвом шість російських літаків… Ось… Читаю… Два Су-25, два Су-35, один Су-27 та ще один МіГ-29!..

– Не може бути, – обізвався Юрко. – Нам же казали, що в Україні майже не має військової авіації, що все знищили або розікрали…

– Ключове слово — в Україні, – розсміявся сусід Микола. –  У нас ментальність така. Жалітися, що нічого немає, а потім, при нагоді, діставати із скрині. Отак і з літаками… Десь ховали, і при необхідності витягли із сховку… Не здивуюсь, що і атомну бомбу десь заникали…

– Уполнє може бути, – прогугнявив Петро. – Може, й не одна… Я не здивуюсь… По-любому кабздець буде кацапам…

Усі схвально загомоніли…

 

25 лютого 2022 року, п’ятниця, 15 годин 25 хвилин.

Буча, бульвар Богдана Хмельницького буд. №…, квартира №…

Щоденникові записи

Сидимо у підпіллі… Рома заліз на другий поверх і длубається у телефоні. Ми з Тамарою сидимо на доволі зручних розкладних рибальських кріслах, придбаних минулого літа для поїздок на місцеві “води”.

– Згодилися, – болісно усміхається дружина.

– Ще й як! – бадьорюсь я. – Як ти почуваєшся?

– Не дуже, – зітхає Тамара. – Дихати важко… Як стихне, підемо пройдемося… Гаразд?

– Звичайно, – погоджуюсь я, дивлячись на її зморене обличчя. – Може щось почитаємо? Відволічемося…

Дружина підняла на мене стомлені очі, наповнені смутком:

– Ні, не хочу…

Помовчавши, вона узяла мене за руку:

– Серьожо, що з нами буде?.. Я так боюся… І не так за себе, як за дітей наших, за онуків… За тебе…

– Томочко, – я намагався говорити переконливо, – усе буде гаразд. Ти ж знаєш, я маю, як колись казали у роки студентства, чуйку. І майже ніколи не помилявся у своїх передбаченнях. Повторюю, усе буде O’Key…

– Мій ти Нострадамус, – посміхнулась, дещо розслабившись дружина.

– І Касандра… Можна сказати, в одному флаконі…

 

25 лютого 2022 року, п’ятниця, 18 годин 28 хвилин.

Буча, бульвар Богдана Хмельницького буд. №…, квартира №…

Щоденникові записи

Гуркотіння трохи вщухло і ми піднялися на поверхню. Темніло. Було сиро і промозгло. На замерзлій землі де-не-де лежали брудні кавалки снігу. Біля входу, майже непомітні у тютюновому тумані, несамовито курили наші численні сусіди, жваво обговорюючи невтішні чутки: про те, що росіяни розстріляли декілька родин, які їхали в авто під білими прапорцями, що вже когось із знайомих вбили чи покалічили просто в приватних оселях, що у деяких бучанців згоріли будинки та квартири. А ще бідкалися про те, що немає хліба й скоро закінчиться і “до хліба”…

Ми ж із Тамарою, оминувши натовп, рушили геть.

– Тільки не ходіть далеко, – почули за спиною турботливий голос Олександра. – Не Дай Господь щось — зразу до підвалу.

– Добре, добре, – злагоджено закивали ми. – Не хвилюйтесь…

Не встигли ми пройти і десяток метрів, як із арки, яка утворює перехід з двору до бульвару, вийшов незнайомець. Високий, спортивної статури. Зодягнений чолов’яга був у щось подібне на комбінезон якогось невизначеного кольору. І ще звернув увагу на його взуття. Це були військового зразка берці геть заляпані грязюкою. Я не надав тому значення, але подумки здивувався: кругом мерзла земля, а в нього ноги у багнюці.

– Будьте любезны, вы не подскажите, где здесь ближайший продуктовый частный магазин? – звернувся до нас невідомий російською. – Очень кушать хочется…

Опісля, коли ми з Тамарою обговорювали ту зустріч, виявилося, що обоє здивувалися із словосполучення “частный магазин”. У нас так не кажуть. Навіть російськомовні не вживають його…

А тоді ми не завернули на це увагу.

– Там за рогом, – показав я рукою, – «ЛотоОК». Якщо він відчинений…

– Спасибо, – мовив, усміхнувшись якимось своїм думкам, чоловік і попрямував… в протилежний бік.

Ми лише знизали плечима.

– Хто то був? – почули ми за плечима стурбований голос завжди стриманого онука. – Потрібно було перевірити його документи.

– Навіщо, – не зрозумів я.

– А тому, що це міг бути росіянин, диверсант. Ось слухайте, що я зараз прочитав у фейсбуці. Федорук повідомляє, що… Зараз, зараз… Де це воно… Ага… “Житлові квартали на в‘їзді у місто мають присутність російських військ ще з ранку”. І оце: “А по околицях починають вештатись їхні військові, переодягаючись…”. Ех, діду, діду, а ще пишеш книги про шпигунів…

І Роман відійшов від нас, зневажливо махнувши рукою.

А я зрозумів наскільки теорія далека від практики… Хріновий із мене, прямо скажу, контррозвідник…

25 лютого 2022 року, п’ятниця, 21 година 50 хвилин.

Буча, бульвар Богдана Хмельницького буд. №…, квартира №…

Щоденникові записи

Сидимо у підвалі. Намагалися додзвонитися до Ніни. Зв’язку немає. Хвилюємось. Відчуття безнадії… І якогось приниження…

Сергій КУЛІДА, письменник і журналіст, член Ради Форуму

Світлина: Обкладинка книги

Українська літературна газета, 2022