Київ. Мій день після прильоту російських крилатих ракет

Переднє слово від Юрія Щербака: Київ під російськими ракетами

Хочу, щоб якомога більше читачів ознайомились із цим невеличким наросом Т.В. про будні киян після злочинних бомбардувань росією столиці України. Нічого надто драматичного, а поготів героїчного, але яка трагічна правда стоїть за цими терактами!

Я давно знаю Т.В. (він скромно не хоче називати свого імені) як людину, віддану Україні, яка багато корисного зробила для своєї вітчизни. Як контрастують спокійні рядки нарису Т.В. із отими мерзенними саморекламними галасливими постами деяких псевдозірок шоубізнесу, які перебувають у комфорті на Заході, цинічно хизуються цим перед своїми співвітчизниками, які живуть в Україні, страждають від нестачі тепла, води, електрики - але працюють і борються з навіснілим ворогом.

Слава тим самовідданим, скромним українцям, які наближають нашу Перемогу!

2022. Київ. День після прильоту крилатих ракет

Я прокинувся о сьомій – кицька мене підняла, легенько торкаючи лапою мою руки: хочу їсти. Втім, і без кицьки мені через півгодини-годину довелося б вставати, гріти моїй сліпій 90-річній мамі молоко з чаєм.

Напередодні, десь о другій дня, пропало світло. Планове відключення мало б бути о третій, але й аварійні відключення траплялися. Я нітрохи не хвилювався, аж доки не подзвонив син і крізь якийсь тріск сказав, що рф знову вдарила ракетами і увесь Київ без електроенергії і без води. Зв'язок перервався, а я пішов набирати у каструлі і відра воду – вода ще помаленьку текла.

Потім мене покликала мама, мовляв, поламалося радіо, нічого не чути. Дійсно, на усьому FM-діапазоні було мовчання. Я не здивувався, немає електроенергії – не будуть працювати студії і ретранслятори. Вісім місяців війни не вистачило для того, щоб організувати принаймні одну надійну радіостанцію для аварійного оповіщення.

Сигнали двох моїх мобільних мереж були на нулі, WiFi теж, але найприкрішим було те, що вже через пару годин радіатори центрального опалення стали холодними. На душі було неспокійно: інформація про кількаденні відключення світла і води у багатьох містах (від Харкова до Львова) гуляла в інтернеті, мери міст радили мешканцям багатоповерхівок шукати притулку у селах, а мер Києва закликав тих, хто зможе, виїхати за кордон – для зменшення навантаження на енергосистему.

Із невеселими думками я заснув, але спав погано. Серед ночі прокинувся і невідомо скільки перебирав в умі свої помилки (вночі все здається серйознішим):

- Після першого масованого удару рф по інфраструктурі думав про оренду будинку десь в центральній Україні, але далі думок справа не пішла;

- Якщо відключать газ (росія била і по підприємствам газового сектору), то як я нагрію мамі її молоко з чаєм? Згадав, що пару тижнів тому на п'ятачку біля метро чоловік продавав настільні газові плиточки, кожна з балончиком – точнісінько такі, які я бачив скрізь у Японії; я міг купити і зараз би почувався більш впевнено. Але не купив…

- Чомусь у найбільший розпач мене вганяла каністра. Машина заправлена, але бака точно не вистачить, якщо доведеться евакуюватися у мамин будинок. Будинок, здається, в порядку, але ж до нього сімсот з гаком кілометрів! А чи вдасться дозаправитися дорогою? Не буде електрики, то й насоси на заправках працювати не будуть…

Я весь час збирався купити каністру бензину, та так і не зібрався. А був же в мене невеселий епізод на початку дев'яностих, коли напівдорозі з Криму ми з дітьми стояли півдня на перехресті, аж доки офіцер з Мурманська, якого зупинили ДАІшники (бо був напідпитку), не погодився продати нам двадцять літрів авіаційного бензину – бензин був його валютою для відпустки.

Роздумам про каністру поклала край твереза думка: чи ж варто їхати в село на Донбасі за двадцять кілометрів від фронту, де, як майже щодня повідомляє Генштаб, "Збройні сил України відбили атаки ворога...". З цією думкою я й заснув. 

*     *     *

За ніч при холодних радіаторах опалення температура в кімнаті впала, але не сильно – до майже комфортних шістнадцяти градусів. У хатах мого дитинства опалення було пічне. Щоб не вчадіти, вночі плиту не топили, і в сильні морози температура в хаті до ранку падала майже до нуля.

Закінчивши ранкові справи, я знайшов старий транзисторний приймач і спробував послухати новини – мобільного зв'язку й інтернету не було, залишалося радіо. Ефір мовчав, лише невпевнено пробивалася  музика і реклама на Радіо Люкс, Радіо Джаз і Радіо Релакс. Очевидно, мій TECSUN ловив сигнали приміських ретрансляторів.

Втім, десь ближче до одинадцятої люкси і джази зазвучали у повну силу, а на якомусь з трьох каналів "Суспільного радіо" я почув інтерв'ю київського мера. Він повідомив, що близько шестидесяти відсотків мешканців міста ще залишаються без світла, води і теплопостачання, але міські служби працюють. Мені сподобалося, як мер говорив: не лише гарна українська мова (молодець, вивчив!), але й чіткі відповіді на запитання. Недаремно, отже, він півжиття прожив у Німеччині.

По обіді пішов до метро – подивитися, купити хліба. На хліб не дуже розраховував, бо при вимкненні світла супермаркети закриваються. Мені повезло: на широкій доріжці недалеко від метро побачив чергу до мікроавтобуса, біля відкритих задніх дверей якого дві жінки продавали батони. Я став у чергу.

Літній чоловік переді мною почав розмову: "Як у блокадному Ленінграді". Я зауважив, що фактично блокади не було, бо обидва береги Ладозького озера були під контролем радянських військ. Чоловік історію знав – втім, мабуть лише в радянському її варіанті: "Хіба ж багато привезеш на полуторках по льоду?". На мою репліку: "Але ж можна було возити баржами, там якихось сорок кілометрів" впевнено відповів: "Так у німців же торпедні катери, і авіація…".

Я не став далі розвивати тему і розказувати про радянську Ладозьку військову флотилію, про десятки барж і евакуацію баржами з Ленінграда тисяч тон обладнання військових заводів (а хліб завезти не могли?!.). Мабуть у тов. Сталіна просто не було хліба для ленінградців – не заслужили! Як не заслужили мільйони українських селян у 1932-1933 роках, чи як зараз мільйони українців не заслуговують на життя в очах тов. путіна.

Замість блокадної теми ми трохи полаяли київського мера за знесені влітку кіоски, які стояли якраз там, де тепер був припаркований мікроавтобус з батонами. Чоловік згадав про два кіоски, які торгували хлібом, булочками й іншою випічкою, про майстерні по дрібному ремонту мобільників, сумок і одежі. А я згадав, як вантажили на платформу кіоск, в якому варили найкращий в нашому мікрорайончику еспресо. До того ж – Європа! – взимку можна було пити каву в теплі, а влітку в прохолоді павільйона з кришталево чистими скляними стінками. Я тоді стояв поряд і думав: ось на фронті бійці воюють проти ординської навали, а тут добре екіпіровані молоді хлопці з автоматами (муніципали?) воюють з малим бізнесом…

Вечерю я готував при світлі ліхтариків. Включив смартфон, став слухати раніше записаний альбом "Бітлз 1", згадував: мої студентські роки в Москві в університеті припали на пік популярності Бітлз. Ми слухали Бітлз із моїми однокурсниками, переважно росіянами. Зараз, можливо, їхні мобілізовані діти і внуки проходять перепідготовку перед відправкою на загарбницьку війну рф проти України…

На вісімнадцятій доріжці альбома – "All you need is love!" – прийшов син. Це як повернення у середньовіччя: хочеш взнати, як справи у батька – сідай на коня і їдь! Дійсно, інших комунікацій вже понад добу не було.

Син розказав, що, коли йому набридло сидіти вдома, він пішов у місто – і недаремно. Біля метро в одному з пунктів видачі товарів інтернет-магазина запустили генератор і відкрили двері для бажаючих. Одні заряджали телефони і ліхтарики, інші працювали на ноутбуках – чоловік тридцять. Був доступ до мобільних мереж і інтернету, ніхто нікого не проганяв, все спокійно... Цю картину мені було легко уявити, раніше у вестибюлі метро під час повітряних тривог я двічі бачив подібне: на сходах групками і поодинці сидять симпатичні молоді люди з ноутбуками і смартфонами, в навушниках і без...

На цій помірно позитивній ноті ми попрощалися. Син поїхав додому, а я пішов спати. За вікном була чорна ніч, лише де-не-де блимали і рухалися світлячки ліхтариків-телефонів – люди йшли додому від автобусної зупинки.

Т.В.

Білоруська вулиця у Києві 29 11 22. Світлина Віталія Маланчука, 2022