Чи вчить нас чогось історія?

Чи вчить нас чогось історія?
344694 ПЕРЕГЛЯДІВ

Чи вчить нас чогось історія?

«Сама Україна для нас не ворог». 

Із заяви В. Путіна під час відвідин

військового шпиталю імені Вишневського

1 січня 2024 року

 

   

1918 рік. Художник  Ілля Рєпін «Большевики» 

(варіанти назви: «Большевики. Красноноармієць,

 що відбирає хліб у дитини» , 

«Большевики. Солдати Троцького забирають у хлопчика хліб» ).

 

1919 року Володимир Винниченко написав драму «Між двох сил». За сюжетом у велике провінційне українське місто на початку 1918 року прийшли московські большевики. Атмосферу російського шовінізму важко переживає Панас Антонович, чоловік сестри місцевої большевички Софії. Вона звертається до нього: «Дійсно, ви од страху, видно, зовсім збожеволіли». У відповідь Панас Антонович зумисне російською мовою обурюється діями нової влади: «Как не збожеволеть, мадам, как не збожеволеть? Ведь вы только взгляните туда за окно: горы трупов этих проклятых украинцев. Горы, мадам, понимаете ли вы это? Мальчики, дети, старики. К стенке – и готово. По усам узнают контрреволюцию. Малороссийские усы – и к стенке. И как же не благоговеть перед вами, как не... божеволеть? А? Ведь это же ясно, что социализм пришел, и не какой-нибудь там гнилой, европейский, а большевистский, российский, самый настоящий».

Інша картина. У колишній українській установі розташувався червоногвардійський штаб. Побачивши на стіні портрет Тараса Шевченка, большевицький командир Подкопаєв репетує: «А почему эта контрреволюционная икона висит здесь до сих пор? Убрать ее к черту отсюда! (Рушницею б’є по рамі й збиває портрет. Протикає багнетом лице, настромлює, крутить і одкидає в куток). Эта хохлацкая морда мне надоела, наконец. Везде торчит. <...> Я заявляю откровенно, что с национализмом, с этими Шевченками, автономиями, федерациями, самостийностями и прочей буржуазной дрянью буду бороться беспощадно».

Цю думку продовжує інший большевицький комісар Сорокін у розмові з Софією. Вона запитує: «Вы приказали закрыть железнодорожную украинскую школу и сжечь все украинские книги?

С О Р О К І Н. Да, я.
С О Ф I Я. С какой целью?
С О Р О К I Н. С той целью, чтобы их не было.
С О Ф I Я. А себе вы отдаете отчет, что вы делаете?
С О Р О К I Н. Не беспокойтесь, пожалуйста, я привык это делать всегда. Сожалею только, что мы раньше занимались этим преступным
попустительством вашему национализму.

С О Ф І Я. Школы и учебники вы называете национализмом?

С О Р О К I Н. Я называю национализмом все, что разъединяет один народ. Никакой вашей Украины не было, нет и не будет. Все это буржуазно-интеллигентная сентиментальная чепуха, с которой я буду бороться беспощадно. Слышишь, товарищ? Беспощадно».

Ще один промовистий діалог з драми:

«СЄМЯННІКОВ. Тьфу, черт. Да говорите вы, товарищ, по человечески, ей-Богу. Вот наказание Господне.

СОФІЯ. Вчіться розуміть. Я вам заявила з самого початку, що ні одного слова по-руськи ви од мене не почуєте. Ви живете на Україні й повинні знать її мову.

СЄМЯННІКОВ. Да на какого дьявола она мне нужна, ежели меня везде и я всех отлично понимаем и по-русски? Зачем этот национализм, разъединение, не понимаю? Когда вы отделаетесь от этого буржуазного национального фетишизма? Такая вы славная, енергичная, умная, такая социалистка хорошая и... все портите этим своим украинофильством. Ну, да будем надеяться, это, наконец, выветрится».

Чи не занадто категоричний Володимир Винниченко? Відповідь знаходимо в київській газеті «Червоний прапор» (від 14 лютого 1919 року) – органі Організаційного Комітету фракції незалежних У. С. Д. Р. П. (5 лютого в столицю України вступили червоні): «Але ми не визнаємо того, щоб соціалістичну революцію для України робили в Москві. <...> А ми іменно на практиці знаємо, що є завоювання України совітською Росією. Ми пережили цілу вакханалію нищення всіх ознак української нації, топтання портретів Шевченка, розстрілів за українське посвідчення і за українську мову. Ми добре пам’ятаємо плакати з написом «смерть буржуям и украинцам», ми маємо факти, як місцеві совдепи закликали до себе учителів українознавства в середніх школах і обвинувачували їх у тому, що вони викладають «контрреволюционную дисциплину». Ми не забули тієї російської шовіністичної свистопляски, яку торік пережила українська нація».

Винниченко нічого не вигадав. Правда життя була ще трагічнішою. Своєрідним документом тієї буремної епохи можуть служити щоденникові записи Валер’яна Поліщука: «Я був за большевиками, чи лучше, за Совітом українських народних секретарів, бо не знав, що вони не українські, а грабіжницькі, борці проти українського всього. Закриття українських газет, театрів і т. ін. – це мене дуже обурило і тепер я зненавидів оту «красную гвардію», що не питає хто ти, може, по міркуваннях большевик, а тільки український – зараз розстрілює»…

15 січня Лєнін звертається до Морського революційного комітету з вимогою: «Прошу вжити екстрених заходів, щоб дати негайно в розпорядження тов. Тер-Арутюнянца 2000 матросів для воєнних дій проти буржуазної Ради». У ці ж дні він шле телеграми в Харків Антонову-Овсієнку і Орджонікідзе: «Дуже й дуже просимо вжити якнайнещадніших революційних заходів. <…> Усіма засобами просувати вагони з хлібом у Петроград, інакше загрожує голод. <…> Ради бога! Ленін».

Зі звернення Народного Секретаріату (Радянського уряду України. – О.Р.), що засідав у Харкові, до робітників, селян і солдатів: «Революционные войска, посланные Рабоче-Крестьянским правительством Российской Республики по требованию Народного Секретариата Украины, сегодня подошли к Киеву...»

На початку лютого 1918 року большевицьке військо під командуванням Міхаїла Муравйова підійшло до Києва. П’ять днів не вщухав жорстокий артилерійський обстріл міста. Муравйов своїм наказом № 9 від 4 лютого 1918 року закликав «немилосердно винищувати всіх офіцерів, гайдамаків, монархістів та всіх ворогів революції». З приходом червоних у Київ у місті запанував справжній терор. «Солдати забивали кожного офіцера або юнкера, якого попадали на вулиці, – згадував народний секретар Народного Секретаріату України Георг Лапчинський. – Далеко гірше стояла справа з переслідуванням прихильників Центральної Ради, бо наші вояки не завжди вміли добре розбиратися в цій справі і під час масового терору могли потерпіти замість радовців просто українські національні елементи, навіть прихильні до радянської влади».

Часопис «Малая Русь, редактором якого був відомий російський монархіст Васілій Шульгін, ще 1918 року надрукував спогади Костянтина Бельговського: «Смерть носилась по Киеву в эти кошмарные дни. <…> В 2 часа ночи (з 25 на 26 січня за ст. ст. – О.Р.) украинцы начали оставлять Киев. <…> Глаза первых смельчаков, рискнувших выйти на улицы, <...> увидели лежащие во многих местах неубранные трупы. <…> Навстречу прохожим стали попадаться вооруженные до зубов дикого вида субъекты. Это были новые властители Киева – красногвардейцы».

«Вояки (армії Муравйова. – О.Р.) являли собою химерно вбраних, абсолютно недисциплінованих людей, увішаних різноманітною зброєю, рушницями, шаблюками, всіх систем револьверами та бомбами, – згадував Георг Лапчинський. – Між окремими командирами весь час виникали сварки и сутички».

Із спогадів Володимира Затонського: «Я приїхав до Києва саме тоді, коли його було взято. Страшне, кошмарне видовище. <…> Так, розстріляно українських есерів, по суті гарних хлопців… у них були квитки членів Центральної Ради <…> Я сам мало не загинув. <…> Ображатися не випадало – стан червоноармійців був зрозумілий. Гірше те, що командні їхні верхи: Ремньов, Муравйов та компанія, ці пройдисвіти та авантуристи, спекулювали на чуттях маси, граючи на її розгнузданості, свідомо ту розгнузданість підтримуючи».

   

Художник Іван Владіміров. Очевидець жахіть большевицького заколоту 1917 року

I горлав щосили російський люмпен, місцеві «ватники», сунучи, мов саранча, на Україну, на Київ:

Эх, яблочко, сбоку красное.

Что Украине конец –

Дело ясное...

Минуло сто шість літ відтоді… Можна лише уявити, якби 2022 року агресивні зайди з північного сходу вкупі з місцевими колаборантами і розконсервованою ефесбешною агентурою заполонили вулиці Києва…

Як і сто шість років тому, Україна опинилась між двох сил: внутрішньою колаборацією і зовнішньою агресією. Майже як у драмі Володимира Винниченка…

Олег К. РОМАНЧУК

 

 

 

 

Теги: Олег К. РОМАНЧУК, Гримаси "русского міра", Незалежний Медіа Форум, www.mediaforum.news, Independent Media Forum
Автор: uacenter.media

uacenter.media, ua.mediacenter.eu@gmail.com,

01001 Київ, вулиця Хрещатик 10, +38 067 461 6900, +48 609 00 6656

© Міжнародний благодійний фонд

«Незалежний Український Медіа Центр у Європі», 2022

© Yurii SCHERBAK, 2022   © Valentyn KONDRATIUK, 2022-2023

Мої відео