Змова проти Росії: Як Путін відродив сталінський антиамериканізм

 Змова проти Росії

Як Путін відродив сталінський антиамериканізм, аби виправдати свою провальну війну

Коли на початку травня 2023 року два безпілотники врізалися в дах Кремля, прес-секретар президента Росії Дмитро Пєсков не став чекати розслідування, аби встановити винуватця. Він впевнено заявив, що організатором атаки були Сполучені Штати, а не Україна. "Київ робить лише те, що йому наказують", - пояснив він. Через кілька днів після того, як російський письменник Захар Прілєпін, переконаний російський націоналіст і відвертий прихильник війни, був ледь не вбитий бомбою, закладеною в його автомобіль, Міністерство закордонних справ Росії з такою ж упевненістю заявило, що за цим злочином також стоять Сполучені Штати. І це незважаючи на те, що людина, яку назвали головним підозрюваним у справі, явно була людиною з маргінальних верств суспільства, яка, як і Прилєпін, воювала на боці підтримуваних Росією сепаратистів на українському Донбасі.

Ці твердження не випадкові. Оскільки "спеціальна військова операція" Москви в Україні перетворюється на тривалу й виснажливу війну, стара ідеологія російського месіанізму, яка вже стала улюбленим інструментом Кремля для маніпулювання громадською думкою, перетворилася на своєрідне визначальне обґрунтування режиму. Росія більше не просто притискає до землі слабку й безпорадну Україну, яка потрапила під чари "неонацистів". Згідно з новою концепцією, справжня боротьба Росії ведеться проти могутніх Сполучених Штатів, які хочуть її знищити, а Україна – так само, як Європейський Союз і НАТО – є лише слухняним американським сателітом. Для Кремля зловісна американська змова є зручним поясненням того, чому війна триває так довго і чому Путін виявився не таким вже й великим військовим стратегом. А ще це допомагає пояснити пересічним росіянам, чому війна взагалі була розпочата.

У цьому контексті "спецоперація" перетворилася зі спроби перетворити втрачені імперські землі на цивілізаційну битву між силами добра, які уособлює Росія, і силами зла, які іноді називають "сатанинськими", що їх уособлюють США та їхні союзники. Вже зараз ця проста ідея набула екстравагантних масштабів. У травні Микола Патрушев, голова Ради безпеки Росії, передбачив, що американці незабаром прагнутимуть використати величезні російські простори для переселення, оскільки неминуче виверження супервулкану під Єллоустонським національним парком не залишить їм місця для життя. (Те, що високопоставлений російський чиновник підтримує таку абсурдну теорію змови, викликало в соціальних мережах жарт, запозичений з відомого вислову царя Олександра III: "У Росії є лише три союзники: армія, флот і вулкан Єллоустоун").

Але Кремль налаштований цілком серйозно. Зациклюючись на Сполучених Штатах, Путін використовує пізні сталінські доктрини, які складали ідеологічну основу холодної війни: США правлять світом і завжди хотіли послабити, якщо не знищити нас. Звичайно, багато пересічних росіян – принаймні, коли російська держава не говорить їм протилежного – мають тенденцію бути байдужими або навіть упередженими до Сполучених Штатів. Але, як знав Сталін і виявив Путін, таке ставлення можна змінити за допомогою ефективної пропаганди.

Намалювавши огидного, всемогутнього ворога, путінський режим може створити нове виправдання для надзвичайно дорогої війни, яка вже триває більше року і, схоже, не закінчиться найближчим часом. Наявність такого сильного зовнішнього ворога, безумовно, також виправдовує посилення репресій проти внутрішніх ворогів – дисидентів, правозахисників, адвокатів, журналістів, професорів та різноманітних "іноземних агентів". За такою ж логікою діяв і пізній сталінський режим. У квітні 1951 року Джордж Кеннан писав у журналі Foreign Affairs: "Жодна правляча група не любить визнавати, що вона може керувати своїм народом, лише вважаючи його злочинцем і поводячись з ним як зі злочинцем. З цієї причини завжди існує тенденція виправдовувати внутрішній гніт, вказуючи на загрозливе беззаконня зовнішнього світу".

КЛЯТІ ЯНКІ

Сполучені Штати не були первісним осередком російської ксенофобії. Під час Першої світової війни головним ворогом вважалася Німеччина, а патріотична істерія підігрівалася антинімецькими настроями. Згодом головними супротивниками вважалися Франція і Велика Британія – тоді як США були далеким, добре розвиненим, але бездушним капіталістичним суспільством, у якого можна було запозичити технології та промислових фахівців. Перетворення Сполучених Штатів на головного ворога було радше післявоєнним явищем: навіть тоді Сталін був більше заклопотаний, як він висловився в 1946 році, "заміною гітлерівського панування пануванням Черчілля", і в своїй зростаючій англофобії він не помітив перетворення Америки на провідну державу. Але він швидко надолужив це як у пропаганді, так і в репресіях, коли на сцену вийшли "англо-американські шпигуни".

Проте під час Другої світової війни все було зовсім інакше: совєтські солдати й населення СССР відчували сильну прихильність до своїх англо-американських союзників. На Потсдамській конференції в липні 1945 року ансамбль пісні й танцю Червоної Армії виконав дві найпопулярніші мелодії союзників: британську маршову пісню "It's a Long Way to Tipperary" та англо-американську народну мелодію "There's a Tavern in the Town", відому в російській версії як "Кабачок". Згодом записані на грамофон, ці російські версії були шалено популярні в Совєтському Союзі разом з іншими американськими гітами, такими як "Coming In on a Wing and a Prayer", пісня часів Другої світової війни про бомбардування союзників, яку співали російською мовою як "Пісню бомбардувальників". Інша популярна пісня, відома російською мовою як "І в бєдє, і в бою", яку ще до війни виконував джазовий оркестр Олександра Варламова, виявилася російською версією американського гіта 1934 року "Roll Along, Covered Wagon, Roll Along".

Не лише музика Великої Британії та Сполучених Штатів була стратосферно популярною до кінця війни. Але й самі союзники були популярні. Вранці 9 травня, після оголошення по радіо про капітуляцію Німеччини о 3 годині ночі, величезні радісні натовпи висипали на вулиці Москви. Мій батько, якому щойно виповнилося 17 років, був розбуджений однокласником о четвертій ранку, і вони поспішили на Красну площу, яка вже була повна людей, що святкували. Упродовж дня люди продовжували сходитися на сусідню площу, де було розташоване посольство США, як це зафіксовано на фотографіях Якова Халіпа та Анатолія Гараніна.

"Цілком природно, що ми були зворушені й задоволені цим проявом почуттів громадян, але не знали, як на нього реагувати", - згадував Кеннан, тодішній тимчасовий повірений у справах посольства, який ще не прославився своєю "довгою телеграмою" про совєтську поведінку. Радісті москвичі піднімали на руки будь-кого у військовій формі і були готові зробити те ж саме з працівниками посольства дружньої держави. Кеннан, який розмовляв російською, ризикнув вилізти на парапет над входом до посольства і крикнути: "Вітаю з днем перемоги! Вся честь совєтським союзникам!"

Хоча в той час це залишилося непоміченим радянським народом, Кеннан вже відчував напругу холодної війни, що зароджувалася. За словами історика Джона Геддіса, навіть після перемоги над Гітлером члени альянсу Великої трійки вже перебували у стані війни один з одним, принаймні ідеологічної та геополітичної. В останні роки сталінського режиму антиамериканізм слугуватиме важливій стратегічній меті, протидіючи новій загрозі Заходу совєтським сферам впливу. Антиамериканізм став наріжним каменем зовнішньої політики, пропаганди і контрпропаганди упродовж усієї холодної війни. Не дивно, що схожа конфронтація із Заходом сьогодні випустила старого джина з пляшки – більш ефективних засобів просто не існує.

"БУДУТЬ БОМБИ"

У 2022 році зневажливий термін "англосакси" несподівано став часто використовуватися у кремлівських дискусіях і навіть увійшов до лексикону пересічних росіян. Але цей термін, що позначає американців, які керують слухняними європейськими сателітами, аж ніяк не є винаходом путінського режиму. Він походить безпосередньо з совєтського лексикону влади кінця 1940-х – початку 1950-х років, коли його використовували для позначення найважливіших супротивників СССР. У своїй нинішній ідеології та пропаганді Москва інтуїтивно чи свідомо відригує класичні російські теорії змови, які завжди були – і в совєтській, і в постсовєтській історії – простим, універсальним способом пояснити проблеми Росії чи експансіоністські дії її правителів.

Наприклад, під час холодної війни КҐБ активно просував ідею таємної змови США проти Совєтського Союзу. Згадаймо широко поширену 1979 року книгу "ЦРУ проти СССР" Миколи Яковлєва, російського історика, завербованого КҐБ. Серед іншого, Яковлєв виклав теорію, популярну на той час у російських спецслужбах і в російських націоналістичних колах, про те, що існував американський "план Даллеса" – на честь директора ЦРУ Аллена Даллеса – з метою знищення Совєтського Союзу. Як показав російський історик Віктор Шнірельман, ця ідея, ймовірно, була натхненна навмисним неправильним прочитанням директиви Ради національної безпеки США 1948 року, яка могла стати відомою совєтській розвідці. (Насправді директива мала виключно оборонний характер і не містила жодного слова про "знищення російського народу"). Міф про існування "плану" навіть потрапив до деяких російських підручників з історії.

Хоча совєтський уряд значно зблизився зі Сполученими Штатами за часів Михайла Горбачова, в деяких куточках совєтської та постсовєтської держави продовжував процвітати крайній антиамериканізм. Так, зокрема, у 1990-х роках Філіп Бобков, колишній високопоставлений офіцер КҐБ, стверджував, що розпад СССР був спроектований Сполученими Штатами за допомогою "групи Яковлєва" – цього разу під Яковлєвим мався на увазі Алєксандр Яковлєв, архітектор перебудови і права рука Горбачова. Ці конспірологічні теорії продовжували жити в незмінному вигляді на російському націоналістичному маргінесі, в тому числі в роботах російського філософа-емігранта Івана Ільїна (1883-1954), чия концепція глобального "світового закулісся", або "ілюмінатів", стала модною в Кремлі. (Однак, вплив таких філософів на Путіна не варто перебільшувати: він цитував Ільїна, можливо, двічі; і один раз послався на класика російської філософії Ніколая Бердяєва, хоча, ймовірно, знає про нього не більше, ніж Брежнєв про Маркса. По суті, він просто показував, що історична ідея російськості, сформована в опозиції до Заходу, вистояла).

Усі кремлівські тези про небезпечний Захід і протистояння йому Росії, які Путін повторює без упину, були сформульовані давно, ще за часів пізнього Сталіна, іноді навіть у віршованій формі. У 1951 році "Правда" опублікувала вірш дитячого поета Сергія Михалкова "Про радянський атом", який також написав слова до совєтського, а потім російського гімнів. У перекладі це звучало приблизно так: "Будуть бомби! / Бомби є! / З цим треба рахуватися! / Але в наші плани не входить / Завойовувати інші країни". Ці рядки можна було б взяти прямо з однієї з промов Путіна.

Крім того, існує практика зображати американських ворогів Росії дурними. По суті, меседж такий: "Наші опоненти можуть бути хитрими, але ми бачимо їх наскрізь". Наприкінці сталінських років комуністичне керівництво поширювало кліше про американців, які ходили Москвою з фотоапаратами і підкуповували дітей цукерками, щоб ті виглядали сумними, щоб показати безвихідь життя в Совжєтському Союзі. "Дивіться, Алік плаче, / Його для Америки знімуть!" - жартувала дитяча поетеса Агнія Барто в 1950-х роках. Так само й Путін та Дмитро Медведєв, колишній російський президент і заступник голови Ради Безпеки, тепер мають звичку називати й ганьбити західних ворогів у своїх промовах "дебілами" та "недоумками". Це супроводжується зростаючою одержимістю Путіна темами ЛГБТК і непристойними жартами про західних людей.

АМЕРИКА НА ПЕРШОМУ МІСЦІ, РОСІЯ – НА ДРУГОМУ

Наскільки офіційна Росія часто була антиамериканською, настільки ж довго вона була одержима економічною могутністю США й навіть американськими товарами та продуктами харчування. Одне з головних гасел хрущовської епохи 1960-х років було спрямоване на те, щоб зрівнятися, а згодом і перегнати США за обсягами виробництва м'яса, молока й масла на душу населення. Коли Путін прийшов до влади, ідея наздоганяючого розвитку навряд чи поменшала. У певному сенсі "Америка понад усе" – це фактично одне з путінських гасел: все розглядається через призму Сполучених Штатів і Заходу. Бути іншим означає не виглядати як західні люди й не жити як вони. Точніше, це означає досягати схожих успіхів, покладаючись на власні сили, відстоюючи суверенітет і "самобутність", займаючись імпортозаміщенням. Іншими словами, і російська держава, і російське суспільство продовжують міряти себе міркою США та їхніх європейських союзників.

Ця тенденція сягає корінням у перші радянські роки. Американські "буржуазні спеціалісти" з'явилися в СССР під час сталінської індустріалізації у 1920-1930-х роках. Совєтський письменник Валентин Катаєв змальовував їх дещо іронічно, але правда полягає в тому, що без американських технологій навряд чи був би можливий промисловий прорив. Коли Сполучені Штати 1959 року презентували Американську національну виставку в Москві – подія, яка привернула увагу понад двох мільйонів совєтських громадян, які скуштували "Пепсі" і вперше побачили американські пральні машини – Нікіта Хрущов і Річард Ніксон провели свої знамениті "кухонні дебати" на місці проведення виставки, в яких вони обговорювали відносні переваги капіталізму й соціалізму. У той час совєтське керівництво чітко відчувало свою відсталість у споживчій сфері. Саме тому СССР довелося очолити космічні перегони: щоб вирватися з матриці наздоганяючого розвитку.

"Америка", російськомовний журнал про американське життя, що видавався Державним департаментом США, був бажаним товаром, хоча й не таким, як джинси, жувальна гумка та безалкогольні напої. Характерно, що журнал був заборонений у 1948 році, коли сталінський антиамериканізм був у повній силі, і знову виходив під час хрущовської антисталінської відлиги в 1950-х роках. На початку 1970-х років Леонід Брежнєв з радістю прийняв у подарунок від американців прототипи американської автомобільної промисловості, що додало атмосфері розрядки. А коли в липні 1975 року "Союз" і "Аполлон" спільно зістикувалися в космосі, в Москві це відзначили появою "справжнього віргінського тютюну" в сигаретах, названих на честь історичної події: не задушливий дим батьківщини, а духмяний аромат іншого світу. Аж до сутінків СССР совєтська промисловість настільки залежала від західних поставок і технологій, що санкції, накладені на Москву за вторгнення в Афганістан, поставили під загрозу цілі галузі, такі як, наприклад, хімічне машинобудування.

Навіть у постсовєтську епоху російська зацикленість на американських моделях і путінські розмови про нав'язаний США однополярний світ створювали відчуття неминучої залежності від "них". Респонденти в російських фокус-групах іноді говорили, що конституція Росії 1993 року була написана у Вашингтоні і що поправки, внесені Путіним до неї, були необхідні для того, щоб зробити країну по-справжньому суверенною. Водночас люди розуміють, що Сполучені Штати були економічним центром сили, у якого Росія могла б багато чому навчитися, щоб досягти такого ж рівня життя. Знову ж таки, поєднання російської вищості і російської неповноцінності водночас виражається в суперечливому ставленні Москви до свого американського суперника.

Однак, поки Путін не повернувся на посаду президента в 2012 році, а Росія не анексувала Крим у 2014 році, комплекси росіян щодо Сполучених Штатів не були настільки помітними. У перші роки свого правління, починаючи з 2000 року, Путін все ще пристосовувався до Заходу й остерігався розтринькати спадщину свого попередника Бориса Єльцина. Він не розглядав Росію як законодавця мод у світовому порядку, очолюваному Заходом. Однак відкрита ворожість до Заходу, висловлена Путіним у промові на Мюнхенській конференції з безпеки 2007 року, поклала початок погіршенню відносин зі Сполученими Штатами, яке було лише трохи відтерміноване спробою "перезавантаження" під час чотирирічного президентства Медведєва. До 2014 року новий акцент Москви на російській гордості та відроджені великодержавні прагнення повернули всі старі претензії до Сполучених Штатів, розпаливши квазіпатріотичну істерію. Але найсильніше вона проявилася після початку "спецоперації" минулого року.

Відтоді ставлення росіян до США різко погіршилося. У лютому 2022 року 31 відсоток росіян позитивно ставився до США. Через рік, за даними "Левада-центру", незалежної російської організації з вивчення громадської думки, лише 14 відсотків респондентів позитивно ставилися до Сполучених Штатів, а 73 відсотки – негативно. Зниження позитивного ставлення до Європи не відстає: лише 18 відсотків опитаних росіян позитивно ставилися до країн ЄС у лютому 2023 року порівняно з 69 відсотками, які не мали такої думки. У поєднанні з теоріями змови та зростаючою ізоляцією самого Путіна, російська зацикленість на Америці стала потужним рецептом мілітаризму.

ДЖЕРЕЛА ПОВЕДІНКИ РОСІЇ

Прихильність Путіна до конспірологічного антиамериканізму є особливо небезпечною через зростаюче нехтування його режимом старими червоними лініями. Під час холодної війни, принаймні, обидві сторони погоджувалися, що наслідки нанесення шкоди одна одній будуть неприйнятними. Проблема Путіна полягає в тому, що російському уряду бракує одного інстинкту, який з кінця 1960-х років постійно призводив до розрядки у відносинах із Заходом: готовності до переговорів. Замість цього Путін призупинив співпрацю у сфері ядерного нерозповсюдження, з інфантильною легковажністю обговорював можливість ядерного удару, висловлював підліткові образи і демонстрував небажання підтримувати навіть мінімальний рівень діалогу. Всі ці дії несприятливо відрізняють антиамериканізм Путіна від антиамериканізму його пізніх совєтських попередників.

"Політична особистість совєтської влади, якою ми її знаємо сьогодні, - писав Кеннан у 1950 році, - є продуктом ідеології та обставин". Якщо поглянути на джерела російської поведінки сьогодні, то обставини - це диктатор, одержимий своєю місією. Щодо ідеології, то в новій зовнішньополітичній концепції Росії йдеться про "особливе становище країни як самобутньої держави-цивілізації, величезної євразійської та євро-тихоокеанської потуги". Ця концепція також вказує на роль Росії в консолідації "російського народу та інших народів, що складають культурно-цивілізаційну спільноту "руского міра" – географічного простору, кордони якого не визначені.

Еклектична суть цієї ідеології, яка знову з'являлася на різних етапах історичного розвитку Росії, була влучно описана в оповіданні Володимира Набокова "Розмова, 1945", в якому колишній полковник Білої армії, що емігрував до США, заявляє: "Великий російський народ прокинувся, і моя країна знову стала великою країною". Він продовжує: "Ми [мали] трьох великих вождів. У нас був Іван, якого вороги називали Грозним, потім у нас був Петро Перший, а тепер у нас є Йосип Сталін. ... Сьогодні в кожному слові, яке виходить з Росії, я відчуваю силу, я відчуваю велич старої матінки-Росії. Вона знову країна солдатів, релігії і справжніх слов'ян".

У своїй промові 9 травня Путін сказав, що вороги Росії відрізнялися своєю ідеологією вищості. У критиці Заходу він використовував терміногію, яка пасує для нього самого – "непомірні амбіції, зарозумілість і вседозволеність" (так висловився Путін), ставлячи це під двері своїх опонентів. У цьому і полягає глибинна мета російського антиамериканізму: приписати Сполученим Штатам все, що ви самі замишляєте, всі ті аморальні плани, які виношуєте.

Але ця воскресла ідеологія також відображає зникнення біполярного порядку часів холодної війни і втрату російської величі та могутності, що прийшли з ним. Таким чином, коли Путін і члени його команди говорять про новий багатополярний світ, вони просто намагаються підтвердити втрачений Москвою статус наддержави і зобразити себе дороговказом для колишніх совєтських республік і країн Африки, Азії та Латинської Америки. Все це є наслідком психологічної травми розпаду Совєтського Союзу, яку еліта, що прийшла до влади у 2000 році, пронесла з собою. Двадцять два роки по тому ця травма вилилася в глобальну катастрофу.

АНДРІЙ КОЛЕСНІКОВ,

 старший науковий співробітник Центру Карнегі Росія-Євразія.

https://www.foreignaffairs.com

 Переклад з англійської Вікторії О. Романчук