У Світлани страуси тимчасово, корови – назавжди!

У Світлани страуси тимчасово, корови – назавжди!
361962 ПЕРЕГЛЯДІВ

Талаївка на Чернігівщині. В української господині у однім дворі вживаються корови і… страуси.

Сільські люди не втомлюють дивувати. Це тільки вони можуть казати: «як же без поросяти у хазяйстві!», «як без корови у селі жить!» або: «люблю я дуже хазяйство!». Хтось на ті слова дивується, бо все оте, що мукає, хрюкає, кудкудаче і ґелґоче, вимагає дуже багато праці, та ще і постійної прив’язаності. Із тих людей, хто не на словах, а на ділі любить домашнє господарство, і 50-річна Світлана Стороженко із Талалаївки.

Скільки її знаю, утримує вдома корівок, продає людям молоко. А ще на початку літа почула між людьми розмови, що утримує Світлана вдома не тільки корів, а ще і… страусів! Такого випадку ще точно не було в Талалаївці! Жінка підтвердила той факт, що ростить вдома сімох велетенських пташок, що сусіди, а особливо діти з кутка, приходять до неї, як у зоопарк. Напросилася і я. І вийшла наша розмова не тільки про страусів, яких зблизька я побачила вперше.

Ще теплий вечір окутував землю. Світлана гнала з пасовиська своїх трьох корівок, а з нею бігла ціла кілька дівчаток. «Це все мої помічниці: племінничка Соня, внучаті племіннички Даша і Ніка, сусідочка Каріна і моя юна подружка і серйозна помічниця Саша! – усміхаючись говорить жінка. – Тепер мало хто корів утримує. А дітям тварини цікаві. Вони з радістю, іноді, допомагають пригнати корів із пастівня. І молочком теплим з-під корови смакують».

Страуси, які швендяли у високій, спеціально для них зробленій загороді, дівчаток уже не цікавили, бо бачать їх щодня.

«Страус – це так, тимчасово у тьоті Свєти, – із виглядом хазяйки сказала десятилітня Саша, – вони зачекають. А от корови – це назавжди! Пішли з нами корови спочатку подоїмо, бо це треба робити по годинах!». І як ти тут не погодишся, коли дівчинка взяла дійницю і пішла у хлів. Тьотя Свєта взяла ще одну – і за нею.

Дзінь-дзінь… Струменіло молоко у відерце. Найстаршу із трьох корів Квітку Світлана із Сашею доять удвох. Згадалося, як у далекому дитинстві я ось так, поряд із мамою, вчилася доїти. Скажу відверто, не захоплювала така справа, та розуміла, що треба вміти. Навіть не знаю, хто із моїх ровесниць, сільських дівчаток, не вмів доїти корову. Вчилися, бо треба було.

Доки молоко дзюрчить і піниться, а мої співрозмовниці працюють у дві руки, водночас і розповідають про те, що назавжди, – тобто корів, які набагато важливіші за страусів.

– Я змалечку дуже любила хазяйство всяке, а корів – особливо, – розповідає Світлана Миколаївна. – Моя мама родом із сусідньої Сумщини. Туди мене влітку до дідуся відвозили. Він теж дуже любив корів. Я із задоволенням і чергу відпасувала, і годувала, і мила та чистила корівку, і доїла з малого віку. А дідусь так радів!

Першу корівку дідусь мені і подарував. Була я вже заміжньою, син Сергійко був малим, от дідусь і допоміг, щоб молоко дитині було. З того часу минуло 27 років! Правильно Саша і говорить, що корови – це назавжди! Звичайно, доки сили на них вистачить.

– Знаю, що одну корову важко тримати. А три, та ще й жінці… – запитую.

– Так. Мене вся рідня сварить за мою міні-ферму. Але всі корівки хороші. Думаю, що скоро продам одну, якби в хороші руки.

Саша, почувши ці слова, засмучується. Дівчинка найкраще характеризує кожну корівку: Квітку, Нічку, Ромашку. Найулюбленіша в неї – Нічка. Лагідна корівка.

– Саме про Сашу дуже хотілося б розказати, – говорить Світлана. – Тут, у Талалаївці, живуть її дідусь і бабуся Олександр Васильович і Ольга Степанівна Бабаки. Мама Саші Яна Хітошко працює сімейним лікарем, живе у Кременчуці. Дівчинці було ще тільки 4 роки, коли вони з бабусею гуляли в яру і побачили моїх корів. Дитину не можна було відірвати.

Спочатку ходили, як у зоопарк. Щоразу, тільки приїздили в Талалаївку. А вже, як Саша стала школяркою, то і сама, приїхавши на канікули до бабусі, біжить до моїх корівок. Я ніколи не зустрічала дитину, яка б так любила корів. Саша всіх тварин любить, а корів особливо. А мріє стати ветеринаром!

– А ще у мене буде своя ферма! – впевнено говорить Саша, і зовсім не по-дитячому розповідає про властивості «молока з дійки», про те, як важливо в Україні виробляти молоко…

Дівчаткам Саша виносить літровий кухоль молока. Всі смакують. Як тут заперечиш юним!

Корівки у Світлани дуже чисті, ситі. Про надої говорить стримано – вистачає. Кількох корів утримувати фізично складніше, ніж одну, але вигідніше. Продає молоко вдома і у продуктовому магазині, де працює продавцем. Три літри коштує влітку 50 грн, взимку буде дорожче.

Утримуючи ВРХ, ти свідомо залишаєш себе без вихідних, ти не можеш кудись поїхати на кілька днів тощо. А ще затрати не завжди перекривають прибутки. Але без цих турбот вже ніяк! Щодня, у будь-яку пору року, вона прокидається о 4-й ранку, найпізніше – о 5-й. Адже біля трьох корів багато роботи, а на роботу – на 8.00!

Працює Світлана продавцем у продуктовому магазині. Там весь день на ногах, а вдома теж присісти ніколи. Та не скаржиться, що важко, бо звикла жити у такому ритмі.

– Чого тільки не доводилося тримати в господарстві! – говорить Світлана, – а от страусів – уперше. Ще перед війною привіз син вісім пташенят у ящичку. Кажуть, що до війни в Україні було 60 страусиних ферм. Переконав мене, що вирощувати їх вигідно, а годувать як качок чи мулардів. До війни був попит у ресторанах на страусятину. З війною, звісно, все змінилося.

Та, коли купили, треба годувати. Як і всяка мала птиця, страусенята люблять тепло, суху підстилку. Доводилося підігрівати, вмикати світло. Було складно, бо світломаскування, а я із страусами ношуся. Зате від страшних думок турботи рятували. Коли потепліло, випустила їх у садок, а ночували у недобудованому гаражі на соломі. Я їх не боюся. Вони розуміють, що я їх годую, отож ніколи не бувають до мене агресивними. Коли у дворі чужі люди, то нервують.

Страус – найбільший у світі птах, і дуже сильний. Довелося для них будувати спеціальну загорожу. Була металева сітка. Її завалили. Один страус дуже поранився, його дорізали.

– Моя мама, – говорить жінка, – працювала на свинофермі. Якщо треба, то і порося заріже. А страуса – ні! І я не можу! Спасибі, один із сусідів погодився. Звичайно, це ще було «курча» кілограм 40. Пригощала родичів та сусідів, бо ніхто із нас такого не пробував, думаю, що і не спробує. М’ясо дуже ніжне. Та ми не звикли до такої їжі. Для себе точно не утримуватимемо.

У літературі про цих велетнів пишуть, що їм треба на день 3-4 кілограми їжі, що їдять вони у 8 разів менше, ніж свиня. Насправді ж, доки вони ростуть, то їжі треба значно більше. Коли пташки не наїдаються, то нервують. А спробуй такого розізлити! Дуже люблять різну зелень, терті гарбузи, буряки, обмащені дертю, товчену варену картоплю, зерно. У спеку птахи майже не відходили від балії з водою. П’ють небагато. Більше розхлюпують воду. На таких чудових сільських харчах виросли не менш як по центнеру. Але вони ще не дорослі, дорослість у страусів настає із 1,5 року. Ще не відрізнити самців і самочок.

Виявилося, що продати їх у воєнний час теж непросто. І тут, можна сказати, просто пощастило. Купили велетнів не на забій, а у Подільський зоопарк, що у Вінниці. Приїхали звідти спеціальною вантажівкою і забрали. Але купили тільки шість. Велетні дуже сподобалися директору зоопарку, і не тільки тим, що гарно доглянуті, бо, здається, відчувши, що майбутнє у них перспективне, поводилися дуже чемно.

Один страус залишився на господарстві. Може, і йому пощастить?..

Світлана Миколаївна повністю згодна зі своєю юною подругою Сашею, що корівка в господарстві – надовго. А страуси залишаться епізодом… Зате не без гордості може сказати: «Що там кури, гуси, качки! Я страусів виростила!»

Олександра ГОСТРА, газета «Чернігівщина»

Світлини авторки

 

 

 

Теги: Олександра Гостра,Світлана Стороженко,Талалаївка,Чернігівщина, ТОВ «Земля і воля»,газета "Чернігівщина",Долі людські, Незалежний Медіа Форум, Незалежний український медіацентр у Європі, www.uacenter.media, Independent Media Forum, IMF
Автор: uacenter.media

uacenter.media, ua.mediacenter.eu@gmail.com, 01001 Київ, вулиця Хрещатик 10, +38 067 461 6900, +48 609 00 6656

© Міжнародний благодійний фонд «Незалежний Український Медіа Центр у Європі», 2022

© Yurii SCHERBAK, 2022   © Valentyn KONDRATIUK, 2022

Мої відео