Життя між кулями: Ягідне. Понівечені долі людей

Життя між кулями: Ягідне. Понівечені долі людей

Село Ягідне – одне з тих на Чернігівщині, які найбільше постраждали від окупантів. Саме тут близько 350 людей сиділи в темному, сирому підвалі місцевої школи цілий місяць. Нелюди не шкодували ані дітей, ані старих, ані хворих. Мертві лежали поряд із живими, кисню катастрофічно не вистачало. Людей лиш зрідка випускали на вулицю. Вони витримали пекло війни і ще довго будуть оговтуватися від пережитого.

І щоб допомогти місцевим жителям, до Ягідного приїхали представники гуманітарної місії «Збройні сили України підставляють плече».

Вони привезли своїх лікарів, саперів та гуманітарну допомогу: ліки, одяг, дитяче харчування та підгузки.

…Окупанти зайшли в село пізно вночі. Тому жителі однієї вулиці побачили їх 3 березня, а іншої, що подалі від лісу, – лише 4 березня. Люди згадують, що серед російських військових були і росіяни, і тувинці, і буряти. Саме останніх вони називають найжорстокішими і найнеосвіченішими.

Увійшовши в село, вони під дулом вивели з будинків чоловіків, жінок, дітей і погнали всіх у підвал місцевої школи, самі ж зайняли їхні помешкання.

Втратив усе, що нажив

72-річний Петро Хлістун з родиною живуть на околиці села. Саме туди спершу заїхали рашисти. Російські військові вигнали його з дружиною й сином, а самі заселилися в їхню квартирку.

«Вони зайшли з боку Золотинки через ліс, – згадує пан Петро. Понтонним мостом перейшли і пішли полем в Золотинку, а потім до нас зайшли. Ми живемо на крайній вулиці, тому першими їх побачили. Я в той вечір довго дивився телевізор. А тоді в спальню вийшов, дивлюсь – танк і БТР їдуть.

Я не зрозумів спершу, чий, а коли побачив білі кола – жахнувся. Ми відразу з дружиною, сином і кумою, вона в нас була, заховалися в ванну. А вони із БТРів позіскакували, з автомата прострелили вікно, позалазили і почали по квартирі ходити.

Похапали ліхтарики, потім попереривали всі речі, а потім вирвали двері у ванній, наставили автомат і кажуть: виходьте, бо гранату кинем. Ми й вийшли. Сказали, що до ранку дають нам тут переночувати, а вже о 7 ранку прийшли і погнали в школу. Тоді ми ще не знали, що на нас чекає».

Чоловік показує свій будинок і подвір’я, чи скоріше те, що від нього лишилося. Каже, той запах русні й досі з хати не вивітрюється.

«Ось у моїй хаті чоловік 25 жило. Вони її просто розгромили, – говорить із сумом в очах Петро Хлістун. – І туалет, і душову кабіну, і бойлер – все поломили. Обірвали люстру. Взуття забрали, куртки позабирали. Ну що говорити, навіть труси і шкарпетки покрали. І не тільки мої, але й баби моєї, якій вже 72 роки. Ну уявляєте?! Все згоріло: гараж, сарай, дрова. Вікна всі потріскані, дах побитий, тече. Все життя купували, складали, робили сякі-такі ремонти.

Вже б на старості пожити нормально, а тут все обірвали. А тепер все. Що ми з бабою зробимо? Від чого мене «освободили»? Від того, що наживали з бабою все життя! Курей 13 штук пожрали. Собачку задавили, котика одного задавили, а другий в погребі згорів. Чотири повітки дров згоріло, а це роки на три було. Все згоріло. Немає нічого! Що не згоріло, то покрали».

13 сходинок життя

Те, що людям довелося пережити в цьому підвалі за місяць, більшість із них не хоче згадувати. Натомість бажають якнайшвидше забути. Та як тут забудеш, як вони пережили справжній концентраційний табір? Як можна забути той сирий підвал, стогони і крики дітей і старих, задуху і голод. А ще – постійний страх смерті. Дорогу в підвал, а точніше сходи, які туди ведуть, люди назвали «13 сходинок життя».

Найбільша кімната у підвалі – близько 90 квадратних метрів. Там розмістили 150 людей, решту – у менших кімнатах, а декому доводилося сидіти прямісінько в коридорі. У людей не було можливості не те що лягти, а й навіть вільно ходити, бо місця для цього просто не було.

«У цьому коридорі сиділи стільки людей, що стати не було де. Ні пройти, ні вийти. Все забите, – згадує Петро Хлістун. – Не вистачало кисню, люди задихалися. Нас у кімнаті сиділо 150 людей. Дітей намагалися на лавку посадити, на ліжка по четверо дітей вкладали, а самі на підлозі стояли чи сиділи. Вікна й двері були закриті. Дітки плачуть, старі стогнуть... Це жах».

Дорослим було тяжко, але дітям, а особливо маленьким, ще гірше. Вони хотіли на вулицю, хотіли на сонечко, хотіли жити нормальним життям. На стінах підвалу діти малювали малюнки, писали вірші і гімн України.

«Місяць на руках просиділа внучка, їй усього рік був, – говорить фельдшер села Ягідне Людмила Петрівна. – Коли повернулись додому, то десь місяць на ноги не ставала, ми перелякалися – може, щось із дитиною сталося. Та, слава Богу, розбігалась, вже дитину впізнати можна. Сиділо ще менше дитятко – три місяці тільки. І вже пережило таке. Багато людей поприїздило до родичів у село, заховатися від війни, а воно бач як… Вони ж назганяли людей сюди, і ми їм живим щитом були».

Людям не дозволено було виходити на вулицю по нужді.

«У тому кутку в нас було відро, – згадує пані Ніна. – Спершу соромилися всі, а потім ходили – а що робити? Вони ж нас у туалет не випускали.

Взагалі в кращому випадку випускали на вулицю один раз на день, щось швиденько приготувати їсти чи просто вдихнути повітря. Та то були лічені хвилини, бо щойно ми виходили – вони починали стріляти. Звичайно, ми всі бігли назад у підвал. З їжі російські військові видавали людям по 200 грамів якоїсь юшки. Старі віддавали свої порції дітям.

«Найстрашніше – коли дитина хоче їсти, а ти не маєш що їй дати, – згадує зі сльозами Ніна Ходак. – Коли мати віддає свою порцію тієї смердючої юшки, а дитина все одно голодна. Коли дівчата з грудними дітьми мали б годувати дітей – а де те молоко візьметься від такого харчування? Оце страшно! Ми якось сказали одному, щоб хоч дітей із мамами відпустили, щоб зжалилися над дітьми. На що він відповів, що його дитина вдома, а на наших йому наплювати».

Відходили швидко

Люди згадують, що росіяни дуже швидко тікали. Проте їм нічого не сказали і з підвалу не випустили.

«Вони відходили швидко, – згадує Іван Польгуй. – Перед цим вони повивозили всі свої документи, бо на другому поверсі школи, в підвалі якої ми сиділи, в них був штаб. І коли відходили, вони почали бігати, а нам сказали не виходити. Я тоді сидів на східцях у підвалі і в щілину дверей це все бачив.

Вони почали від’їжджати, відганяти всю свою техніку. А наші почали стріляти по них і влучили в їхню машину з боєприпасами, які довго вибухали. Ми бачили з-під дверей, що росіян вже не було, але десь годину боялися вийти, бо стріляло. А коли перестало стріляти і ми вийшли, їх вже не було. Хто пішов додому, хто тут лишався. Адже люди боялися повернення цих звірів, а хто просто не мав куди піти, бо ж вони зруйнували чимало будинків у селі. Я вже не міг знаходитися в тому підвалі і пішов додому. Першу ніч переночував на сіннику».

Календарі бувають різні

На дверях однієї з підвальних кімнат люди почали вести імпровізований календар з датами і днями, щоб не втратити лік часу. Адже постійно було темно – все, як один день, хоча в цьому випадку – як одна страшна ніч. Календарів там було декілька.

Нелюдські умови життя витримали не всі мешканці села. На стінах та дверях підвалу люди записували імена загиблих знайомих та рідних із датами смерті. Так, за 28 днів окупації від стресу і задухи померли 11 місцевих жителів, ще семеро померли від рук окупантів. Та поховати їхні тіла російські військові тривалий час не дозволяли. Селянам доводилося годинами, а іноді й днями жити поруч з мертвими, поки їх не виносили на вулицю.

«Ми почали вести для себе записи з датами окремо про тих, кого вбили, і тих, хто помер у підвалі, – зі сльозами говорить пан Іван. – Одного ще й донині не знайшли. Ми не знаємо, де його тіло. Ми бачили, що він був тут зв’язаний, бачили, що був побитий. Але де він зараз?».

Тих, хто помирав у підвалі, дозволяли виносити. І коли рашисти давали таку можливість, ховали людей на місцевому кладовищі по декілька тіл в одній могилі. Під час одного з таких поховань окупанти підступно обстріляли кладовище.

«Коли в нас помирали люди, то ми повідомляли їм. На жаль, померлих було чимало, бо ж не вистачало повітря. Люди знаходилися постійно в одному положенні, а ще стрес. Я думаю, за нормальних умов ті люди ще б жили, – згадує пан Іван. – Тіла виносили в кочегарку. Там вони, може, по тижню лежали. Ми просили, щоб вони дозволили нам людей тих похоронити. Двічі дозволили. На кладовищі викопали рівчак на всіх. Танком під’їхали, подивилися, розвернулися, за ріг заїхали і почав стріляти по людях. Люди в ту могилу й попадали самі, щоб сховатися. Тоді трьох поранили».

Техніка ворога й донині там

У селі поруйновані будинки і зламані паркани. Адже росіяни заїжджали у двори, щоб сховати техніку. На деяких подвір’ях досі стоять спалені вантажівки і спецтранспорт. Між хатами – викопані земляні укріплення, на території місцевої школи – окопи та рови для танків та іншої важкої техніки.

«Техніку заганяли, не відкриваючи воріт і не попереджаючи господарів, – згадує Ніна Ходак. – Тріщали паркани, тріщали хати. Їздили по саду, по городу. Траншей різних, окопів по всьому селі наробили. Це кончені люди! У мене в хаті на даху шифер побили, так вони собі бійниці робили, бо будинок двоповерховий і там сиділи снайпери. Пам’ятаю, випустили сходити додому по їжу, я вийшла і жахнулася. Вулиця наша – чорна, будинки побиті, і вони, як таргани, окопи понаривали і сидять там. Не розумію, за які гріхи все це нам?»

Людей інколи випускали додому взяти якісь харчі, але лише під дулом автомата і з білими пов’язками на руці.

«В’язали білі ганчірки собі на руки, щоб снайпери не вбили, – говорить пан Іван. – Додому просилися не лише по продукти, худоба ж удома голодна залишалася. За неї душа боліла. Та вони зрештою все постріляли, поїли. Поросят, курей, корів… І в погребах усе поїли.

Додому прийдемо – а в дворі вже гупає. І лежати треба довго, бо вони стріляють по три рази. Вони постійно з автоматом водили, штирхали тим автоматом у потилицю. Потім підійме той автомат вгору і стріляє у повітря, потім знову до голови приставляє. На землю обличчям – і знову автомат у голову тицяє. Трохи голову піднімеш – чергу дає над головою... Отак із нас знущалися кати».

Розмінування і досі триває

І хоча з моменту звільнення Ягідного від окупантів минуло вже понад два місяці, тут і досі небезпечно через залишені росіянами боєприпаси, що можуть здетонувати, міни та розтяжки.

«До нас приїздили МНСники, розміновували територію, – говорить Іван Петрович. – Росіяни все мінували, розтяжки ставили. Тільки у мене на городі сапери зняли дві розтяжки, а таких по селу – майже в кожному дворі. У ліс взагалі не можна заходити. Ще у багатьох людей на городах і в садах можна багато чого знайти. Тому дуже добре, що сьогодні до нас приїхали сапери».

Цього разу розмінувати городи і подвір’я приїхав підрозділ Збройних сил України «Кліщі», який обстежує окуповані села на наявність нерозірваних боєприпасів і замінувань. Їхня робота є частиною гуманітарної допомоги центру оборони Чернігова «Збройні сили підставляють плече».

«У Ягідному величезна кількість боєприпасів, які розкидані як на території села, так і поблизу. Роботи там надто багато – скажемо відверто, не на один день і навіть не на один тиждень, – говорить один із «Кліщів» на позивний «Бармен». – Саме в Ягідному був перший випадок, зафіксований саме нашою групою, коли російські військові, які жили в помешканні, залишили газову плиту з повністю увімкненими конфорками. Тобто, якесь замикання чи загоряння – і будинок би злетів у повітря разом із його мешканцями».

Чимало мешканців потребують і медичної допомоги. Адже сидіння в підвалі не обійшлося легко.

«У людей після війни часто загострюються хронічні хвороби, а особливо в тих населених пунктах, які були в окупації, – говорить лікар-терапевт, невролог Ілля Латоха. – У Ягідному люди пережили ще й дуже велике психологічне випробування.

Багато хто звертався з болями у нижніх кінцівках, адже місяць, проведений у сидячому положенні у сирому підвалі, не минув безслідно».

Марія Пучинець, газета «Чернігівщина»

На світлинах – календар із підвалу, Петро Хлістун та залишки ворожої техніки в Ягідному